"Нічне місто - тихе, і небезпечне. Місячне сяйво відбивалось у пурпурових калюжах. Стіни тихо перешіптувались про нову жертву Нічного Хижака. Хто це такий? Звідки він? Для чого вбиває? Так багато питань, але ніжодної відповіді.
Тіло нещасної жінки ще певний час билось у судомах. Очі сповнені страху і болю востаннє глянуни на душогуба, але той лиш тихо посміхався щось співаючи. Остання думка - "Псих"."
-Сарада! Де тебе чорти носять іди сюди негайно!
Знову цей відчим! Навіть почитати книгу вже не дасть.
-Сарада!
-Іду.
Мене звати Сарада Мітхен. Мені 19 і я живу у Флориді, так так іменно у Флориді. Я працюю в кафе" Пайтед" офеціанткою вже 3 з половиною роки. По правді кажучи, цей райончик не із святих, і тому тут копи рідко патрулюють, а це добра звістка для всяких бандитів та наркобаронів. Тут часто влаштовують закриті вечірки для всіляких папіків і не рідко можна почути перестрілки. Але все ж тут і є плюси. Ну наприклад покататися на закритих територіях, полазити на заброшках, щось вкрасти у закритих цехах і так далі. Топто тут править тільки хаос.
Ну а що до мене то я чуть больше про себе розкажу. Насправді я народилась у Японії і це факт. Я не знаю хто мої батьки і яке моє справжнє прізвище. Вітчима звати Філіп а мачуху Мері. Мачуха померла 6 років тому і тому я всіляко заробляла для вітчима на алкоголь, та і зараз нічого не змінилось.
В кафе де я працюю є не зовсім кафе. У підвалі розміщений стрибклуб, де якраз усі товстосуми роблять закриті вечірки.
Нажаль і я серед персоналу також є. Танцюю і так заробляю, а ці папки тільки дивлються і уявляють як я їм роблю мінет. Фе! Ніколи такого не зроблю! Мало того що в їхніх чайниках всяке може бути та ще й вони старі і хворі! Ну їй Богу хворі! Думають тільки яйцями а не башкою. Деякі "колеги" розповідали про те що в у деяких були то маленькі то взагалі ніякі. А в деяких були і ВІЧ і СНІД, що є дуууже поганим. Стрибклуб є не офіційним, тому тут немає правил. Хочеш і груповуху, або одностатеві і не тільки. Фух а ж бритко стало самій від себе що це розповідаю.
Я спускалася сходами до вітчима роздумуючи про завтрашній день. Блимк і тарілка розбилась біля моїх ніг. Дивлюсь у сторону кухні і бачу розлюченого вітчима.
-Стерво, де віскі?
-Яке віскі?
-Ти мала купити віскі для мене суко, де моє віскі?!
-Я не розумію про що ти?
-Ти завжди знаєш що по середах я п'ю тільки віскі а не вино!
Розуміючи всю данну ситуацію, швиденько збираюсь за напоєм. Але удар в потилицю дав знак про зміну планів. В очах потемнішало, в горлі пересохло а передімною розлючений, тверезий вітчим. Все дальше як в тумані, єдине що чітко я пам'ятаю як він гамселив мене і паралельно обзивав усіма відомими і не відомими мені словами.
Біль у по всьому тілу як будильник будить мене. Подивившись на час бачу пів першої ночі. Пора йти на роботу. Помившись і привевши себе в порядок я вилажу через вікно і що духу біжу до кафе. В очах лиш пробігали миті як кадри. Раптом мені стало зле і я падаю на асфальт. Тіло було наче бетон і не піднімалось. Повіки все важчали і закривалися. Остання мить - це машина, що їхала на мене.
