До вершини ще далеко.
Я важко віддихуюся. Тільки-но заліз на крутий схил.
Обертаю голову до обрію: червоне сонце ніжно гладить поля. Легенькі набіги вітру помірно колишуть жнива.
Шум води.
Трохи ліва піді мною велично котиться водоспад.
Був би я ближче, вже й намок.
Скільки я не купався?
Начебто, завжди у моїй подорожі супутником є якась водойма. Та все часу не вистачає.
- Часу-часу. Кого я обманюю? Мені не можна. Не можна, от і все.
Я згадую ті щасливі години, коли, після важкого дня, я занурювався у гарячу воду в бочці, що так завбачливо підігріли сусіди, і думав, ще трохи, і розчинюся.
***
Мій шлях веде на схід.
Я проходив і села, і ліси. Я переходив перевалами гір, перепливав річки (звичайно, на човні). Я бачив безліч людей. Всі вони привітливо мені махали рукою.
Привітливо...
Ех, вони бачили в мені те, що було на їх серці.
Собою для інших я не був вже довгі пів року.
З тих пір, як мною заволодів той дух, я перетворився на мару. Навіть дивлячись у дзеркало я перестав там бачити себе. На мене дивився той, ким я уявляв себе в дитинстві – великий воїн.
Це засмучувало мене. Я ним не став.
Однак, як не намагався згадати свої риси, виходив лише розмитий образ.
Поступово й сусіди перестали впізнавати мене. Для них я здавався то чоловіком, що давно покинув родину, то улюбленою дочкою, яку вони не змогли вберегти.
Вже тоді я знав: вода мій ворог тепер.
З покоління в покоління в нашій родині передавалися містичні перекази. В них можна було не вірити. Але не знайшлося ще жодного нащадка, що не поважав оповіді минулих поколінь. Ці історії бережно зберігалися в найстаршого в родині, і кожного вечора ми збиралися біля вогнища і заворожуюче слухали ці байки.
Оповідь про духа болота розказав мій старий дід, коли мені було десь років шість.
Я досі пам'ятаю, як вогонь вигравав тінями на поритому канавами обличчі старигана, коли він закінчував:
- І звільнення настане лиш тоді, як вип'єш чаю з осоки, що росте далеко на сході. І цей шлях ви повинні пройти самі. Та пам'ятайте діти, вода до того моменту – це ворог. Не вмиватися. Не купатися. Обережно пити і їсти. Бо як тільки ви торкнетеся її шкірою, той образ, що на вас зараз, залишиться ширмою аж до смерті. І чим більша різниця між тим, що ви носите в серці, і зовнішнім виглядом, тим більші страждання чекають на вас.
Тоді, в глибокому дитинстві, це здавалося повчальною казкою, щоб ми не шастали до болота. Та зараз...
Це моє прокляття. Моя тяжка ноша.
***
Я підхожу до пахучого болота.
Воно поросле все осокою. Так само як і те, що розвалилося біля мого села.
Колись я був такий «всезнаючий» і питав діда:
- А чому не можна нарвати осоки на нашому болоті? Це швидше буде. І ходити ніде не треба.
Та він посміявся з мене і відповів:
- Цей дух не просто так заволодіває тілами. Згадай, чому трава чіпляється за одяг?
- Щоб подорожувати?
- Правильно. Вона шукає кращі місця для своїх дітей. Так само і болотяний дух, чіпляючись до людини, прагне знайти зеленіше болото, щоб оселитися там.
***
В казанку помірно кипів відвар з осоки.
Я трохи почекав, щоб охолонуло, і випив.
- Ух-ух...- почувся тихих шелест навколо.
Це кружляє болотяний дух.
