Між сном та реальністю

Частина 1

Літній вечір, нарешті, приніс місту жадану прохолоду, оповив його серпанком містичної півтемряви, кликав людей на вулицю змушуючи покидати домівки та проводити останні години перед сном на свіжому повітрі, вдихаючи пахощі прохолодної літньої ночі. Мені нікуди було йти, ні з ким гуляти, тож я сумно зітхнувши відліпилася від вікна та покрокувала гаяти час з кращою подружкою усих інтровертів – книгою.

Кімнату поволі оповили сутінки. Не встаючи з дивану, я простягнула руку, увімкнула лампу та повернулася до мови дрібних літер на білих сторінках новенького тому. Стрілки годинника, який висів збоку на стіні, тихим клацанням повільно відраховували хвилини. Наближалася північ. Сторінки книжечки під чудернацькою обкладинкою захоплено перегорталися, наближуючи фінал історії.

Аж раптом світло зникло. Зовсім. Здалося, осліпла. Все ще відчувала поверхню, на якій сиджу, цупкий картон книги, яку тримала, проте не бачила. Нічого, абсолютно нічого. суцільна темрява. Зате запахи здавалися більш різкими. Свідомість наповнилася новим ароматами про існування, яких я до того й не здогадувалася. Звуки здавалися чіткішими та гучнішими. Чужі кроки чулися гулко, як у пустому приміщенні, луною відбиваючись від стін. Шосте чуття чітко ловило чиюсь присутність. Я розуміла, що в кімнаті не одна. Але все навколо огорнула темрява, й вловити постать вглибині приміщення, чи рух в іншому кінці кімнати змоги не мала.

Я сприймала одночасно й більше, ніж звичайні люди й менше, адже не мала змоги бачити. До того ж не могла поворухнутися. Тіло, немов скувало магічним коконом. Жодного руху, ані ногою, ані рукою. Лише різке нервове дихання. Стало трохи лячно. Щось підказувало, на мене чекає зустріч з потойбіччям...

Зненацька, знову щось змінилося, наче перемкнули важіль. Мене затопили небачені до того відчуття. Я кожною клітинкою свого тіла відчувала енергію, яка оповила простір навкруги. Світлу й темну, сіру, болотяно-зелену. Образи сплелися у надскладний візерунок буття, нитки якого перетинали простір, перепліталися, роз'єднувалися та скручувалися...

Яскраву картину затьмарила поява нової дійової особи на сцені мого існування. У затемненому куті кімнати, там де було, особливо багато, темних ниток з простору зіткалася постать. Істота схожа на людину, закутана у темний балахон повернулася до мене, та не відкидаючи капюшону промовила низьким хриплуватим, наче з потойбіччя голосом: - Йди! Ти можеш. Поки що можеш. – і вказала рукою на вікно, в якому я знову побачила цятки далеких ліхтарів.

Я вирушила. Поринула кудись у темряву. Навкруги мерехтіло слабеньке світло, повітря бриніло. Легені швидко наповнилися прохолодним повітрям змішаним з пахощами літньої ночі. Ще трошки, і я зупинилася. Роззирнулася. Навколо синювата ніч. Десь далеко сріблясте світло місяця. Під ногами розкинувся безкрайній небосхил вкритий розсипом яскравих цяточок. Зірки встеляли небо, своїм холодним світлом, допомагаючи місяцю підсвічувати те, що там внизу.

Там, внизу, простягалося місто освітлене цятками різнобарвних ліхтарів. В них де-не-де зіяли чорні дірки неосвітленого простору, розриваючи мереживо казкового нічного мегаполіса, заважаючи розгледіти все, вивчити кожен куточок...

***

Ранок зустрів мене у вітальні на дивані під невдоволений концерт голодної кицьки. Голова гула. Все тіло ломило. І головне, я не могла чітко пригадати, що зі мною сталося. В пам'яті суцільний туман і уривки дивних відчуттів.

Я спробувала встати, але послизнулася на чомусь та гепнулася на підлогу. Потираючи забите місце роздивилася навкруги шукаючи, що мені завадило піти. На підлозі валялася недочитана вчора книжка, з дивакуватою обкладинкою, та тепер вже пом'ятими білими сторінками.