Вона варта життя

++

Славко озирнувся на новенькі металопластикові двері, що пасували старовинній будівлі шпиталю, як корові сідло зі срібними трензелями, скривився й побрів до батьківського авта. Вдома мати накинулась на нього зі сльозами та молитвами, саме тому він вблагав її не приходити на виписку. Лагідні жіночі руки притисли сина до грудей, пучки мимовільно пройшлись по короткостриженій маківці, обмацуючи свіжі рубці на рідній кровиночці. Батько лише мовчки споглядав те дійство: некерований вибух несамовитої ніжності та материнської любові.

-Петя, ну шо ти там встал как істуканам, возьмі у рєбьйонка сумку, он жє...

-Все добре мам...

-Оп'ять поругалісь!?

-Пусте.

-Давай мится, я прігатовіла твої любімиє біточкі с тюлєчкі, сєрий хлєбушек...

-Я ненадовго, тільки речі візьму...

-Что? — у жінки за п'ятдесяти затрусилась нижня губа, а зелені очі пробили солоні краплини суму.

-Сказав — буде жити в тещиній квартирі! — відрубав батько.

-Синочка, как же...

-Так краще для всіх! Мам, я приходитиму на обід щодня...

-Слава!

-От саме тому — не хочу бачити тебе сумною, ви з папою ше молоді та заслуговуєте на щастя, а втрьох нам його не бачити, як свіжої риби п'ятничного вечора на Привозі.

Під тихе материнське голосіння молодий чоловік набив свій армійський рюкзак найнеобхіднішим, нашвидку зжував биток, насильницьким методом всунутий в його рот, поцілував батьків та вийшов у весняні сутінки. Трамвайчик неспішно довіз Славка на Старопоротофранківську, а там кілька хвилин і він був у своєму новому притулку. Старенька бельгійка котра вища, ніж довша, дісталась у спадок від бабусі Міли. Слава дуже любив цей район старої Одеси з його неспішним ритмом, Новим Базаром, універами за кожним рогом. А ще йому дуже подобався пейзаж незайманий фалічними новобудами.

Молодий чоловік увійшов у стару квартирку, кинув наплічник на диван, роззирнувся та пішов у ванну. Він ненароком поглянув на брудне дзеркало, звідти визирнув незнайомий чоловік чи то лиш йому так здалось: небритий, неохайно пострижений, зі здоровенними рожевими шрамами по всій ліві частині голови. Але не це його вразило, найбільш чужими були очі, колись блакитні, зараз вони вицвіли аж до сивини, як у сторічного старця, що змандурував увесь світ. Славку стрікнуло у скроні, зачесалась титанова пластина, що прикривала дірку в його черепі, він відкрутив кран та хлюпнув на дзеркало водою, розмазуючи те відображення. АГВ працював паршиво, але це навіть трохи збадьорило чоловіка, холодний душ, навіяв спомини про бідні у своєму загоні. Перестеливши постіль на скрипучому ліжку, Слава спробував заснути — не вийшло. Він пішов до найближчого нічного магазинчика, на півдорозі зупинився, не схотів зустрічатись зі знайомою продавчинею тьотьою Раєю, довелось йти через весь квартал до супермаркету. Пачка цигарок, пляшка, дешевого коньяку та кілька яблук, от і всі покупки. Повернувшись, Слава перехилив пляшку, вона булькнула, він відірвав фільтр від цигарки, відкрив кватирку і чиркнув запальничку. Колись бабуня Міла добряче накрутила йому вуха, заставши отак за палінням моднявого "Captain Black", він тихо посміхнувся приємному спогаду і знову перехилив пляшку. Зранку проснувся від холоду, бо так і заснув біля того вікна з відкритою кватиркою, в роті творився хаос із сушняку, а в голові дзвеніло так, наче дзвонар калатав об його титанову пластину. Наступний день повторив попередній і той що мав прийти йому на зміну мав усі шанси скопіювати їх, але подзвонила мати. Слава не любив бачити її засмученою, тому вимився, поголився, з'їв якихось таблеток від голови і, трохи проспавшись, пішов до батьків. За таким розкладом минув місяць: він пиячив п'ять днів з семи, один відсипався та приводив себе до ладу, щоб наступного піти до рідних.