Сиджу за великим дерев'яним столом та редагую цю розповідь, мигцем, крізь оправу окулярів, дивлячись на сина й посміхаючись. Він весело регоче та грається з улюбленим, чорним лабрадором. Через декілька тижнів у нього день народження, і ми вже все обговорили. У гості завітають його друзі, й вони гулятимуть із собакою, бігатимуть по хрусткому снігу, а потім втомлені, але щасливі, з рожевими від морозу щоками, питимуть чай і їстимуть мамин торт.
Я дивлюся на красиву, вимальовану глазур'ю цифру сім на великому прямокутному торті, розмірами з мою руку в довжину та в половину руки в ширину. Цей витвір мистецтва здається величезним, і щось підказує, що й смачним. Мама і родичі снують туди-сюди по кухні й перегукуються один з одним, подивляючись на мене й усміхаючись. Хтось пройде повз і поторкає за щоку, другий розтріпає волосся. Незважаючи на малі літа, у мене вже чимало питань до усього, що відбувається. Дивлюся з якою старанністю вовтузяться з продуктами батьки і розумію, що скоро повинні прийти гості, щоб відсвяткувати мій день народження. Батькам прийшли на допомогу тітка й татова мати, але і цього мало, щоб впоратися з невблаганним плином часу, котрий наближає прибуття гостей. Складаний, дерев'яний стіл стоїть у центрі вітальні. У нас в родині вітальню називають залою. Так ось, громіздкий, темно-коричневий, покритий лаком стіл впирається своїми ніжками в килим, накритий цератою. На випадок, якщо їжа або напої полетять на підлогу, клейонка врятує килим від плям. Стіл накритий білою скатертиною з рюшами. Тарілки і ложки виблискують чистотою в сонячних променях. Якщо в кімнату заходити з передпокою, то в лівій частині стоїть кутовий диван. Він вельми низький, тому там сидітимуть або високі гості, або доведеться підкладати подушки для комфорту. З правого боку, знаходяться великі вікна, через які й ллється сонячне світло. На столі стоїть багато випивки: питво для дорослих і пара глечиків з компотом. Гуркотіння на кухні починає дратувати, і я вибігаю на вулицю.
Погода стоїть тепла, літня, незважаючи на те, що на вулиці вересень. Приємний вітерець дме в обличчя, і я закриваю очі, посміхаючись і на повні груди вдихаючи свіже повітря. Біжу в сад і видираюся на черешневе дерево, мружачись, дивлюся на сонце. Не люблю гостей, всередині дивне відчуття остраху упереміш з передчуттям невідомого. Ніби мама залишила мене одного у величезному магазині. Я спокійна і навіть закрита дитина. Серйозний, задумливий вираз обличчя робить мене дорослішим. Високо в небі пролетіла чайка, і я помахав їй маленькою, пухленькою долонею. Сердечко в грудях починає дивно калатати, не знаю, що це означає. До нас у гості повинні прийти знайомі батьків, дядько і тітка Самойленки та їх восьмирічний син Паша. Вони живуть далеко, і я їх бачив, може бути, декілька разів. І добре. Паша той ще бешкетник, все кудись бігає, скаче, дражниться і розмовляє без угаву. Я і запам'ятав той єдиний випадок, коли був у них у гостях. Його батьки подарували маленьку модельку автомобілю, незважаючи на те, що машини не були моєю пристрастю, я був задоволений, принаймні посміхався і хотілося з нею гратися. Підштовхнув її по підлозі, щоб автівка рушила, як раптом, смерчем наблизився Паша, змітаючи все на своєму шляху і захоплюючи машинку. Батьки були в іншій кімнаті, де пили, сміялися і танцювали, а я опинився з цим чортеням сам на сам. Спочатку намагався словами повернути іграшку назад. Паша був непохитний. Єхидно посміхався, показуючи мені прямі, білі, з проміжками зуби. Блакитні очі азартно дивилися то на благаюче лице, то на машинку. Паша був плечистий і міцний, та й вище на півголови. Фізично я б не зміг відібрати подарунок, але, коли зрозумів, що слова тільки бавлять його, все ж спробував дотягнутися до долоні. Він задер руку догори, і високим голосом, зубоскалячи, все повторював: «Не дістанеш, не дістанеш...» Я розлютився і штовхнув його в груди. Паша залишився стояти на місці, але веселий вираз обличчя зійшов, натомість брови зчепились на переніссі, він почав злитися, та й сам штурхнув мене. Не втримавшись на ногах і зробивши два кроки назад, безпорадно впав на п'яту точку. Обличчя почервоніло і скривилося, на очах виступили сльози, я застогнав і заревів. На паровозний гудок в сусідній кімнаті збіглися батьки. Мама взяла на руки і стала заспокоювати, питала, що сталося. Ображено показав пальцем на Пашу й щось невиразно, в сльозах прошепотів про те, що він забрав у мене машинку. Дядя Самойленко суворо подивився на Пашу, але той лише здивовано розвів руками, і сказав, що я все вигадав: іграшка лежала в іншій стороні кімнати, перевернута. Я вже зі злістю почав кивати в бік Паші й говорити, що він бреше, але той лише малопомітно і грайливо підморгнув. Від злості і образи обличчя скривилося ще більше, нижня губа ходила ходуном, а очима я хотів пропалити дірку в лукавому брехунці. Дядя Самойленко підняв з підлоги машинку й підніс, сказавши щось на кшталт: «Не плач малий», — і пошарпав за волосся. Ненавиджу, коли чіпають голову і волосся. Що дорослі хочуть цим сказати?
