«ампутовані квіти» нова і друга моя збірочка віршів дає свій початок з 12 червня 2021 року.
свою першу збірку «сУцІльнИй хАОс» я розпочала заповнювати теж у літку і маю надію що вона вам сподобалася адже вкладено не лише більш ніж життя а й вкладени...
Йой! Нажаль, це зображення не відповідає нашим правилам. Щоб продовжити публікацію, будь ласка, видаліть його або завантажте інше.
ти дійсно народила нас на те аби ми бачили твої сльози а не сміх? аби чули твої голосні гріхи та кволі «пробач»? ні не смій нас кидати в вогонь ми самі подамося до нього аби ти сміливо стрибала в полон де життя простягало б тобі долоні турбот
ти дійсно вважаєш що ми це споріднений камінь столітній потрощений долею спалений в сажу криваво залитий у воду кинутий й забутий віками одностай? ні! ми - невтомний сталевий загорнутий бурштином залитий оловом битий зливою градом споконвічний незабутній даючий собі знати - край! ми - це забутий - рай!
зцілити наші рани можуть тільки янголи й край тільки хвилі й марево утопії - співай! де ти музо? де ти сховуєшся переховуєшся ховаєшся коли твої душі кричать й голосять? коли вони просять твоєї любові уваги й незабутньої пісні - прощавай! де я буду це вже знатимуть аж усі втім де я буду не знатимеш навіть ти ти - скелясто хмаро! ти - темрява відчаю мого свічада! ти - незабутня мара й висяча над моїм первісним тілом примара! ти і я несуміжний цифр лабіринт! ти і я - змарнілий колапс мрій!
ти підніжжя гори й кінець моєї самоти ти прикраса на цій безглуздій прямій втім скелястій горі де будують хати й будують мости щоб сховатися від краси того світу що поміщається в долоні твої ти знала про це ? твій світ це наповнене в жмені зерна краплина ти і воно ніщо навідміну від мене мила я знаю хто ти але я промовчу... я скажу тобі на вушко проговорю... але ти забудеш про це адже пригорощі розсипеш по дну а в нім розтанеш немов запах дистиляту на вітру
твої вуста це цикорій імбир і полин мої ж це мак півоній цвіт й зборовище у темряві лип що у чаєві тануть коли збиваються зі своїх ніг у киплячім котлі й позбавляються листя свого немов сукню звабливо із себе скидають вони твої вуста це ще та панахида за душею богів коли бачиш ти їх тліють родимки мов смола по асфальту й корі темні висячі гілки простягають печалі жалі й скорботи свої а твої кучеряві пасма гори шепочуть мені про рани мої звідки ти знаєш які? ти що їх намолила? ти що мені їх наворожила? хіба ж ти знала їх за мене більше ніж будь-хто на цій людній Землі? ні... ти зароджувала їх у мені споконвічно віками тепер я знаю хто є ти і скажу хто ти...
плямиста крапка в долі моєї тропи застигла в ній немов калюжа пітьми в якій не бачу я своєї краси доброти де я не славлю духу свого й душі де я позбавлена своєї суті своєї крові своєї плоті своєї повноти ти відібрала мою молитву моє світло затьмарила мене своїм гнівом сито тепер я мушу вигнати із себе сміло все те що в мені застрягло кріпко все те що в мені завмерло глухо все те що в мені заклякло туго
воно тепер зосталося й врослося у ці скелясті тіла печер й завмерло мов відбиток чобіт й застиглих речей що в пам'яті й досі лишають спів запах хміль втім я боюся що ти повернешся знов сюди щоб дібратися до моїх пустель які я віднайшла для себе й все
ти - зла година! ти - павільйон й моя днина! ти - людина! втім не забувай... ти ще й маєш крила! не забувай... ти маєш крила...
