Дитинство

Страшний спогад

Це сталось під час Другої світової війни.  Не знаю чому, але моїм дитячим очам здавалось, що весь світ був в коричневому кольорі пилу. Тата на початку війни забрали в армію. Так само забрали майже всіх з нашого району. Ми жили спокійно, вдома завжди було затишно, але щастя не може тривати довго, хоча це не було аж таким щастям, радше спокоєм в моїй дитячій душі. Якісь люди, які вважають себе вищими вирішили зламати життя тисячам тисяч людей, а обірвати його мільйонам.

В мене була подруга Лізі, її батька теж забрали, але за декілька років ми звикли, в наші маленькі мізки заклали, що наші тати воюють за благу справу і ми вірили. Лізі та її мати були бідніші за нас. Вони жили в маленькому, але дуже затишному будиночку, який притулявся, наче шукаючи прихистку, до нашого маєтку. Вікна наших домів виходили майже на головну вулицю міста. Я любила сидіти там в дощові дні, коли мама не дозволяла гуляти в дворі, і спостерігати за перехожими. Також я любила приходити до Лізі в гості, в неї завжди пахло молоком і імбирним печивом, здавалося, що в цьому будинку магія Різдва живе цілий рік. Я не знаю, що думала Лізі про мій дім, але вона теж любила до мене приходити.

Спочатку мама Лізі не дружила з моєю, але так як ми, немов би ті мушки, літали з одного дому в інший, нашим матерям все ж таки довелось познайомитися, а потім вони потоваришували і всі були щасливі.

Одного разу я запросила Лізі до себе на ніч. Ми як завжди грались в моїй кімнаті, мама займалась своїми справами і не зважала на нас. Раптом ми почули сирену. Мама думала, що це повітряна атака і повела нас в підвал. Коли ми спускались, мама відправила мене покликати маму Лізі. В їхньому будиночку було небезпечно і не було де сховатись. Ми четверо вже були готові бігти в підвал, але дядько з сусідньої торгової лавки зупинив нас і сказав, що це лишень якийсь чоловік втік з місцевого концтабору. Ми трошки заспокоїлись, але не повірили йому. Ми були напруженні і повітря було напружене навколо нас, всі мовчали і сиділи на кухні нашого дому за великим столом. Я бавилась своєю пишною денною сукнею, яка мала багато декоративних штучок. Щось ніби перлів чи ґудзиків, але я точно не пам'ятаю що це було. Піднявши голову я побачила, що мама сиділа опустивши погляд на свої руки, вона нервово щось перебирала, здається, це була якась намистина. Вона глибоко про щось задумалась. Мама Лізі кидала на неї короткі погляди і здавалось так, що їй тут не дуже комфортно. Лізі взагалі сиділа дивлячись в стіл і майже не рухалась, тільки дихання видавало, що вона ще жива, а не просто якась статуя.
Щоб трохи розслабитись я почала мугикати собі якусь веселу пісеньку і далі бавилась сукнею. Поступово всім стало легше. Ми потроху почали розмовляти між собою і ділитись здогадками хто ж це втік і що йому тут потрібно.
Ми вирішили піти спати і забути про цю ситуацію.