Агентка ЛУ

Жити буду, геть думи сумні[1]

У восьмикутній залі панувала гнітюча атмосфера. Присутні притишували голос і кидали короткі погляди на агентку ЛУ. Гамір стихнув, коли до приміщення увійшов командувач та, розташувавшись за центральним столом, звернувся до присутніх:— Шановні особини, ми сьогодні зібралися через непросту справу, — зробив паузу, звиклий, що до нього прислухаються. — Розглянемо поведінку агентки ЛУ. Вона не тільки багаторазово порушила правила, знехтувала нашими принципами, але й відмовилася коритися наказам. Тож я скликав невідкладну нараду задля винесення колективного рішення у справі.

ЛУ сиділа окремо від загалу, ніби зумисне протиставляючи себе рухливо-змінним сутностям решти особин. Її контрастно-опукла постать виглядала яскравою плямою на тлі світло-обсидіанової стіни. З миті повернення набула форми земної фізичної оболонки та вперто її тримала, витрачаючи енергію на контроль. Тонкі, майже білі губи стиснуті, але обличчя спокійне та незворушне. Дивилася на решту з-під напівопущених вій, не мигаючи.— Непомітно, щоби вона розкаювалася, — пролунало надто голосно, і всі обернулися. Особина, зрозумівши, що її почула не лишень сусідка, змінила колір та майже злилася зі стіною.— Прошу утриматися від коментарів, — командувач висунув на кілька метрів кінцівку, яка впритул наблизилась до порушниці. — Дамо слово ментору агентки ЛУ.На середину приміщення вийшов підтягнутий сивий чоловік з військовою виправкою. Він теж час від часу набував земляноподібної форми на згадку про своє останнє оперативне завдання. Зупинився, уникаючи погляду в бік ЛУ, дістав блокнот і закашлявся. Все заради того, щоби відтягнути час.

— Дозвольте, командувачу, я з початку, — чоловік дочекався схвального похитування желеподібного тіла: — У травні 1880 року за земним календарем було прийнято рішення відправити черговий дослідницький десант на кілька земних локацій. Агентку ЛУ було переміщено на територію, яка звалася «Російська імперія». Щоби забезпечити її всім необхідним, ми обрали заможну родинну комірку, але жінка, яка стала їй матір'ю, завдала нам клопоту, — ментор помітив, що слухачі захвилювалися. – Зараз поясню. Матір – біологічний суб'єкт жіночої статі, який спершу виношує, а тоді народжує особину. В цивілізації землян — це єдиний можливий спосіб розмноження.Отже, спершу все йшло згідно з планом. Агентка ЛУ одержала ім'я Лариса, росла, розвивалась і регулярно відправляла звіти. Ми отримали цінну інформацію про природу, звички, інтереси та слабкості аборигенів. Проте, дослідженню заважала надто активна позиція її матері. Це створіння встигало скрізь. Замість того, щоб відправити дітей до гімназії, взялася вчити їх самотужки, влаштовувала поетичні вечори, збирала інтелігенцію (так звуться наділені розвинутим у порівнянні з рештою землян, інтелектом). Наші аналітики вважають, що саме мати стала першою, хто збив агентку ЛУ зі шляху служіння. Згодом долучився її дядько, брат матері, який теж постійно впливав та задурював голову націонал-соціалістичними ідеями.— Шановний менторе, ви емоціонуєте. Це — неприпустимо. Не примушуйте думати, що й ви піддалися хворобі землян. Пам'ятаєте наше головне правило? Холодний розум, — за командувачем почали повторювати вголос всі присутні. Зазвучало гучним речитативом: — Жодних емоцій, жодних переживань, жодних хвилювань — голоси злилися в єдиному звуку: — Спостерігаємо, вивчаємо та документуємо!ЛУ промовчала, оглядаючи знайомих особин так, ніби бачила їх вперше. Її дратувало, як віддано вони повторили зазубрену з дитинства фразу, котру вона раніше часто вигукувала, віддаючись тій дивовижній єдності, яку відчуваєш, коли твій голос зливається з хором однодумців, і життя здається світлим та сповненим сенсу.Крім того, нахабно вип'ячувала перевагу власних вольових якостей. В одному з її послань значилося: «Я була малою горда, — Щоб не плакать, я сміялась[2]» Тому, — голос зробився урочистим, — перша провина агентки ЛУ – пиха.Запалу тишу перерізало колоратурне сопрано:— Командувачу, дозвольте мені говорити.— Не дозволю. Ви отримаєте слово пізніше. Продовжуйте, менторе.— Небезпечного брата матері (у землян він зветься «дядько») Михайла Драгоманова, ми мусили ізолювати. Вкрай рідко Наглядова рада втручається в справи землян та інших цивілізацій, але мене бентежив стан агентки ЛУ. Щойно Михайло Драгоманов відбув у еміграцію, й справи почали налагоджуватися, як прибула тітка Єля — сестра батька. Не шуміть, — ментор підняв руку і зробив заспокійливий жест. — Перед засіданням всі, хто не має достатньо даних про землян, могли ознайомитися з матеріалами й не дивуватися влаштуванню їхніх соціальних комірок. Отже, Єля взялася за виховання агентки ЛУ, і знову нам довелося докласти зусиль, щоб знешкодити небезпечний вплив. Тож цю жінку заарештували за участь у замаху на шефа жандармів й заслали до Сибіру. Але агентка замість того, щоби зрозуміти попередження, надсилає таке: Ні долі, ні волі у мене нема, / Зосталася тільки надія одна: / Надія вернутись ще раз на Вкраїну, / Поглянути ще раз на рідну країну, / Поглянути ще раз на синій Дніпро, — / Там жити чи вмерти, мені все одно...[3]