Вилікуй моє серце

4 глава

                               POV Юнгі
   Я спокойно сижу на уроці. Чесно трохи клонить на сон. Та в голові лише одні питання крутяться, які не дають розслабитися.
   *Чому він плакав? Такий зажурений. Ну розійшлися, то розійшлися. Чого горе робити?*
  Та раптом з думок виводить тихий гуп об парту і тихе, майже не помітне посопування.
Повернувши голову, я побачив милу вкартину. Чімін заснув, на закриті вії розтріпано спадаєть прядки волосся, губки прохи надуті, голова підперталодонею, яка тільки туди лягла, рожеві щіцки.
   *Він такий милий коли спить. Так і хочиться пригорнути до себе, як котеня.*
  В наш клас зайшла класний керівник з іце трьома хлопцями.
- Клас! Минутку уваги!- голосним тонам почала говорити жінка і той маленькай ссплячий катик почав просинатися.
                            End POW Юнгі
  Крізь сон я почув голос й почав просинатися чого зовсім не хочиться робити, але стоїло. Зразу коли я проснувся перед усім класом стояло 3 моїх страхи. Тільки не це. Я думав утечу, побіжу в нове місце, тем  більше усі мене почали сприймати, але не довго пісенька грала. Сон припинився і постала жорстока реальність... В якій утекти від колишнього хлопця і двох обітчиків, один доречі довів до суєциду. Наскільки тісний світ...
  Очі чуть з орбіт чуть не вилазять. В середині усе зжалася. Наче це якесь наказання над мною. Що я такого зробив, що доля така жорстока зі мною?
  Вони сіли на остання парти, які як не дивно були вільні. 5-10 хвилин, а паніка тільки наростає. Я підняв руку й дрижачим голосом промовив:
- В-вибачте, можна вийти?
- Іди.- відповів учитель.
- І мені можна вийти?- різко промовив Юнгі, коли я майже вийшов.
- Іди.
  Він швидко виходить за мною і різко обіймає за дверима.
- Ти як? Аж побліднів від страху.- вжав мене до себе в обійми та почав заспокоювати, а я тільки почав плакати. - Давай ми зараз підемо в туалет ти вмиїхся, випїш води й успокоїшся. Угу?
- Добре.
Ми направилися  туди.
- Чому ти так до мене відносишся?
- Незнаю. Можливо, тому що мені тебе шкода? По тобі видно, що тебе сильно потріпало життя. - він сидів на підвіконнику і пристально дивився на мене.
- Господи та зніми ти ті браслети і годинник. - Юнгі зскочив з свого місця і зробив пару кроків до мене, взяв мої руки в свої.
- Ні.- видйоргнув свої руки, одвернувся й продовжував з трудом вмиватися, та раптом воду вимикають та розвертають мене до себе лицем.
- Зніми. Тобі ж буде зручніше. - він потянувся до годинника і ловко розтібнув його, а коли побачив шрами аж ахнув, на обличі появилося якесь співчуття. - Ти вени різав?
- Так. - коротко, аби знову не заплакати.
- Чому? Ти можиш розповісти? - він приобняв мене в висадив на той ж широкий підвіконик,  що сидів там пару хвилин назат
- Добре. Усе почамося 2 роки назад. Я тоді зустрічався з хлопцем. Разом ми пробули майже пів поку, а розійшлися, тому що він мені ізмінив. Тоді я йшов по парку до доми і побачив, як він з якоюсь дівчиною цілуються. Зразу після того, як ми розійшлися з мене іздівалися, що я такий... Ну якби гей. Через тиждень я попросив маму, щоб перевела мене в іншу школу. Там про мене в з нали митєво, тому що багато хто дружив з тої школи. Ну а там була така компашка, що любить поіздватися. Дойшло до того, що я нічого не хотів робити, навіть навчання закинув. Через стрес почав багато істи, особливо солотке. Ну і поправився. Мама це почала замічати і почала тягнути за вуха. Спочатку перевела мене в іншу пколу, потім почала відучати від солоткого, допомогла підтягнути очінки. Проте в кожній школі знайдуться такі люди, що іздіваються над не такими як усі. Ну я попав туди, бо був повниньким. Майже рік назад я не витримав. В той день під час обіду вони мене лицем впихали в іжу, а потім затягли в туалем і чуто не втопили в раковині, а потім ще побили. Я не витримав і коли мами не було в дома, розбив дзеркало в ванній і порізав руки, але через минуту, чи дві прийшла мама. Ми переїхали з Пусана. Вирішили почати життя з нового аркуша. Вона допомогла добитися усього, щоб я зараз так виглядав, а не так немічно, як в той день.
- Воу. Нічого собі. А чому ти з класу чуть не втік.
- Колишній, обітчик з другої школи і той через кого я чутть не вмер.
- Дам... Визе тобі з знайомими звісно, як нікому. - він вздихає і піднімається. - Пішли. А то урок скоро закінчиться.
- Добре.- я зскочив з підвіконника і поплентався за ним в клас.
  Урок пройшов повільно, неспіша, хоча коли вони прийшли залишилося хвилин 10 до кінця. На перерві хтось говорив з новенькими, а дівчата і Юнгі зайнялися мною.
- Чімін попробуй цей батончик. Він дуже смачний. - Настя протягла солодощі для мене.
- Мені не можна багато солоткого. Бири ти їж, якщо хочиш.
- Тоді в завтра з їсиш. - Влазить мія і ложить батончик на парту прямо перед мною.
- Пак Чімін, вище носа! Давай сьогодні після школи погуляємо, підемо в якесь кафе. - запропонувала Лілі і підперла лице руками.
- Я не можу мені на роботу сьогодні.
- Стоп. Чімін, це ти?- почувся низький голос з боку, від якого пройшлися мурашки по тілу. Ні тільки не це. - Ти так змінився. Я навіть не врізнав тебе. За цих півтора роки ти так змінився.
- Не лізь до мене, Мінсок. Ти мені ніхто. - холодно відповів я, а в середині вихор емоцій і всі вони зовсім не позитивні.
- Ти так різко пропав. Ігнорував мене навіть в школі. Заблокував в усіх соціальниз мережах. В мене тільки залишилися підвіска й декілька браслетів, які я тобі подарував.
- Розтворися! Не льзь до мене! - я взірвався на крик і просто забрав свої речі і вибіг на вулицю. Дощ лив, як з відра, наче так треба для повного щастя. З голови вилитів зонтік, а я просто хотів твикти, розчинитися під щим дощем, як цукрова вата. Раптом чується, що хтось біжить і над над головою появилися 2 зонта. Це Юнгі та Найон.
- Дурачок простудишся. - проговорила Найон, Юнгі в той час накинув на мене свою кофту.
- Давай ми віведемо тебе до доми, якщо хочиш ми модимо залишитися в тебе. Всеодно ношим батькам на нас всеодно. - проговорив спокійно Мін і узяв в мене портфель і ми направилися до мене.
- Чому ти так розтроївся через нього? - почала Найон.
- Ти настільки його любиш?- продовжив Юнгі.
- Любив.
- Так в чому проблема?
-  Я тяжко відпускаю людей.
- Все ясно Юнгі. Він однолюб.
- Він мені був найдорощою людиною. Відпускати я не вмію. Такщо...
- Нам ще довго іти?- запитав Мін і наче  занив.
- Ні. Ми майже прийшли.
  Зразу через пару метрів ми повернули до будинку і коли ми уже майже пришкандибали на шостий поверх. Показалася мама.
- О Чімін. Ти чому не в школі? Чому такий кислий? Що сталося? - вона почала переживати, як ніколи. Взяла моє обличчя в долоні і почала оглядувати, чи ніде немає синяків, чи ран.
- Все добре. Я потім тобі розповім.
- Ой. Юнгі, Найон, доброго дня. - вона їм поклонилася, а я в ступорі з лицем "Що тут робиться?"
  - Пані Пак, доброго дня. Чому ви не на роботі? І не кланяйтесь перед нами. Ми набагато молодші вас. - промовив Юнгі.
-Доброго дня.
- Я прийшла за деякими документами.
- Так чому ви прогулюєте? Юнгі, ти ж знаєш, що твій батько може підняти на тебе руку.
- Не має права. Я не його дитина. І узагалі я живу сам, якщо захочу можу його не пустити. Я повністю відмовився від його. Хоча мама і передає там трохи грошей, бо не завжди хватає.
- Ну все я пішла, а то получу від нього я. Як що що я вас прикрию перед учетилями і ви просто напишите записки в завтра.
- Добре. - відповіла Найон.
  Через пару хвелин ми прийшли до пункту призначення. Всі роззулися, поставили зонтіки, що б просохли. Я пішов переодітися в домашній одяг, а друзі пішли до вітальні. Переодягнувшись почувся звук повідомлення.