Вилікуй моє серце

● 8 глава ●

*Кінець POV Юнгі*
Ранок прийшов непомітно і доволі швидко. Десь, щось впало, стукнув метал й роздався мат. Тіло боліло. Світла, чиста кімната освітлюється сонцем, м'яке ліжко з зовсім чистою простеню, наволочками й підодіяльником. Рідна кімната. Пам'ять одшибло й згадати, як тут опинився ну ніяк.
Ліниво вставши, я поплентав в сторону звуків. Шум, стукіт, приводять до кухні, де щось чаклував Юнгі.
- Доброго ранку.
- Я тебе розбудив?- зразу повернувся Мін і дивиться на зміченого мене, який явно під заспокійливими.
- Ні.
- Як почуваєшся?
- Все болить, нічого не пам'ятаю.
- В тебе був приступ.
- А тепер зрозуміло.
- Ми в школу сьогодні не ідемо.
- Воно й на краще. Я не хочу бачити його і тих двох. - холодно, наче немає почуттів прозвучали ці слова, а по Міну видно - хвилюється. Звісно, як я наробив такий дебож в чора. Він підійшов до мене і видно хотів обійняти і заспокоїти, але в душі, щось почало бити в дзвони. - Не... не лізь до мене... прошу. - я зробив крок на зад і вдарився головою об двері. Юнгі червоне світло. Значить ні кроку більше.
- Що сталося, Чіміні?- в його очах читається страх, страх за мене.
- Просто не підходь. Я не хочу тобі нашкодити. - причина проста, я згадав усе за ті остані два роки. Ізміна, знущання, суіцид, попробував заступитися, побили,обізвали всяким і пропость, яку ні лікарі, ні мама, ні ті довбані ліки... не зможуть. Просто ходжу по глибокій пропості. Хто витяне? Кому узагалі потрібний? Юнгі? А якщо я його не полюблю? Якщо?.. якщо?..
- Я хвилююся за тебе.
- Я хочу побути сам. Можиш піти.
- Я нікуди не піду. Хочиш можиш мене пинками під зад. Я буде тут, з тобою. Мені твоя мама розповіла після чого в тебе зразу погіршилося психічне здоров'я. Ти можиш мені усе розповісти. Я нікому не розповім.
Сльози підступають, а тіло по тихеньку сповзає в низ на холодну підлогу. Він підійшов й бережливо обійняв,наче саме най цініше.
- Я хочу допомогти тобі з цим справитися. Розумієш?
- Так. Розумію, але навіщо?- всхлипи по тихеньку припиняються і це йже добре.
- Ти мені подобаєшся й я хочу вберегти тебе. Ти, наче без дімне кошеня, яке побило життя. Як моя сестра... Вона була схожою на тебе. Така ж ніжна, мила, красива та немічна, через усі її проблеми. - Юнгі бережливо, ніжно поцілував мене в лоб
- Чіміні, в тебе здається жар. Голова не болить?
- Не болить.
- Давай вставай з підлоги і йди до себе в кімнату під одіяло. Я зараз принесу градусник. - А що робити? Звісно послухатись. Голова давала не великі імпульси болі, наче хтось починає гупати по голові.
Юнгі приніс градусник. Спорити не ма чому, тому що біль і шар уже почали бути відчутні. Неприємний писк градусника пронісся по кімнаті, опустивши про готовність своєї роботи. Ну що ж 37,9⁰. Приїхали. Ну іще більше потрібно було побігати під дощем, то б зразу й з запаленням легень валятися в ліжку.
Цілий день Юнгі бігав коло мене. То таблетку потрібно випити, то їсти принисе, то сидів і любувався коли сплю, робив компрес. Оточив своєю турботою повністю. Ось і зараз Юнгі сидить й чикає поки зміряється температура. 37,2⁰- це уже не погано іще день другий такої турботи і буду, наче новенький.
- Юнгі, я хочу спати.- і в горлі знову першить. Ну може не день, і не два.
- Звісно, але тобі потрібно буде в 19:30 поїсти і випити таблетку.
- Розбудиш, добре?
- Добре.- Юнгі зразу ж встав з стільчика і направився на вихід, залишаючи мене самого в повній тиші. Й уже через хвилину, я повністю погружаюся в сон.
Це був не сон... а кошмар. Пустота, лише я один і дерево. Воно майже мертве. Чуть не чорний стовбур, з пишної крони, яка має бути в кожного дерево, лише пару лесточків. Дуже темна трава, не лоскотала ноги, а колола, наче шипи рози, від чого ноги уже усі в крові. Повільно підійшов до дерева і торкнувся до нього. Холодне...
- Це твоя дужа.- прозвучав дивний голос, наче це сказало саме дерево.
- Чімін. Чімін! Проснися. Чімін!- голос, наче Юнгі, але якийсь далекий, ледь чутний.
Повіки затрепотіли та відкрилися очі. Зразу кидається в очі знервований Юнгі.
- Госпади. Як ти мене налякав, Чімін. Тобі снився кошмар?- він почав обіймати і поглажувати по спені.
- Так.
Дзвінок в двері. Кого принесло? Хто знає. Юнгі піднявся з ліжка й направився до дверей.
Голова розкалюється, жар уже спав. Хоча б це радує.
- Чімін! Господи! Що з тобою?- в кімнату прямо влітає пожила жінка та починає мене оглядати.
- Бабусь, усе добре.- голос хриплий, сівший.
- Яке добре? Ти ось лежиш хворий. Зовсім Соу за тобою не дивиться.
- Вимушений вас перебити. Чімін простудився, через те що в чора промок під дощем.
- Ти взагалі хто такий?- вона подивилася на нього, наче ось тут і ладна прибити.
- Мене звати Мін Юнгі. Я молодий чоловік Чіміна.
- Та коли ти уже за голову візьмешся? В твоєму віці з дівчиною уже потрібно бути.- вона перевела погляд на мене, він чого мурашки по тілу пройшлися.
- Замовкни!
Бомба взірвалася. Знову повторюється вчорашній день.
POV Юнгі
Чімін починає плакати. Він хоче встати, але ноги підкошуються й падає на підлогу. Ледь приймає сидяче положення, втикається лобом в коліна і починає плакати ще сильніше.
- Вийдіть, прошу вас. - жінка зараз налякана, чи можливо зла. Всі емоції змішалися.- Вийдіть!
Вона швидко вийшла з кімнаті і здається напрямилася на кухню. Ось і добре.
Я підійшов до того комачка, який ворушився від кожного всхлипа. Обійнявши я підняв його з землі на ліжко, вкрив одіялом та ліг до Чіміна й обійняв, щоб швидше заспокоїти.
- Мій маленький, ти чому так розійшовся? Головка буде боліти. - спокійно, тільки не злякати.
- Тобі жалко мене. Так? Жалко, тому що я нікудишній, жалкий, не такий, як ти.
- Мені тебе жалко. Знаєш чому?
- Значить жалко...- прозвучало тихо, наче думки в голос.
- По-перше. Я не хочу тебе втратити. По-друге. Я не хочу,що б з тобою сталося те ж саме, що з моєю сестрою. Навіть, якщо потрібно буде з тобою жити. Доречі, поки я тебе не вилікую, звітси й кроку не ступлю. Ви мене зрозуміли, Пак Чімін? Питання є? - він мотнув в знак "не має" і вмостився в моїх обіймах та іще сильніше заривається до мене. - Тепер коли ти заспокоївся. Давай поспимо. Добре? - в івідповідь тільки кивнув голово й затулив очі.
*Милашка.*- проноситься в голові й уже через пару хвилин сам засипаю коло Чіміна. Такого спокійного, мирного, милого, м'якого, як іграшкове ведмежа.
КінецьPOV Юнгі
Я проснувся від солодкого, аж приторного сну, які узагалі не пам'ятаю коли снилися. Дивно.
З боку, щось тепле і м'яке. Повернувши голову трохи в бік замітив мирого Юнгі, який уже мабуть бачив десятий сон. Милий, спокійкий, красивий, а головне мій.
*Про що я тільки що подумав? Мій?*
Біла, наче сніг чолка спадає на очі, а духу поправити її завсім не має. Боюся розбудити, більше не побачити такого Юнгі, наче це, якийсь ексклюзив, який обов'язково запичатається в пам'яті на завжди. Раптом Юнгі закопошився й притягнув до себе за талію. От щого я не очікував ні як. Зовсім. Обличчя митєво покривається рум'янцем і робиться розовішим, майже червоним.
- Ти уже проснувся?- пробурмотів Мін та чмокнув спочатку в м'яку, рум'яну щіцку, а потім в носик. - Я тебе смутив?
- Так. Просто... ти... це... я... - навіть слова не в'яжуться, що уже казати про ручення. А Юнгі знову цілує, тільки тепер в лоб.
- Давай я зараз принису тобі поїсти. - він звільняє свою хватку й уже через пару хвелин уже в коредорі. А мене залишає з своїми думками.
Так пройшла шість днів. Юнгі постійно сидить коло мене. Постійно щось позповідає, якісь смішні історії з нашого класу, чим дуже забавляє. Постійно піклується, поводиться, наче з маленьким кошеням, яке залишилося саме не вулиці. Така увага затягує, манить й хочиться більше. А я лащусь, ледь не мурчу, коли Мін гладить по щоці, волоссі, лодоням. Усі його дії заворожують. Ось і зараз він лижить коло мене та легенько обіймає з спини й утикається носом в макушку.
- В тебе уже коси почали відростати.- промовив Юнгі.
- Знаю. Десь на цьому тижні потрібно піти в перекарню. Підстригтись, покраситись. Хочу в каштановий.
- Мені буде не звично бачити тебе таким. Я бачив тебе блондином, розовим, рижим.
- Рижим я був іще десь в травні-червні... Ти трус Мін Юнгі.
- Ей. Ти чого?
- Рижим ти міг мене бачити в червні. Зараз Жовтень. Ти серйозно? 4 місяці?
- Ну да. Я не міг тобі признатися. І?
- Чому?
- Думав, ти, мене відшиєш. А так хоч здалека. Я міг насолоджуватися твоїм лицем, жестами, плавними рухами. Ти для мене ідеал.
- Ти навіть не знаєш мого характеру, привичок, внутрішнього світу.
- Ну по твоїй поведінці з клієнтами, можна зрозуміти внутрішній світ.
- Яснинько.
- Чімін, в завтра в школу іти. Лягай спати.- він починає підніматися, а мені так не хочиться. Хочиться бути з ним. На душі навіть спокійніше робиться.