Як ми в похід ходили

Untitled part

Якось наша трійка: Я, Наталка та Іринка, засумувала. Тож піднявши третій келих брунатної рідини з гордою назвою «Портвейн Балаклава», хтось запропонував: «А гайда в похід». Звісно, якби не та клята рідина, то така дурниця нам би в голову не прийшла, але сталося, як сталося.

Мене призначили керівником експедиції, бо вже мала досвід: одна ночівля в наметі на риболовлі та піша прогулянка від сусіднього села з поламаним велосипедом. До підготовки підійшли відповідально. Купили товсту книгу: «Основи виживання», позичили в друзів брезентовий намет та пішли в прокат спорядження. Там з'ясувалося, що не обійтися в нашій експедиції без кішок, льодорубів, льодобурів, скельних крюків, молотка та довгої товстої мотузки. Ми спробували заперечити, що влітку в Карпатах не те що льоду, снігу немає, але хлопець за прилавком авторитетно заявив, що без цього спорядження ми не те що на Говерлу, з потягу вийти не зможемо.

Коли дійшла справа до складання всього того майна, виявилося, що в наші рюкзаки нічого не поміщається, а ще треба було взяти по три коктейльні сукні для фотосету. Порадившись, вирішили йти без їжі. «А що, − сказала Наталка, − голодні походи − модна фішка», − і ущипнула мене за кругленький бочок.
Ви не думайте, що зовсім без їжі пішли: взяли десять снікерсів і три великі пляшки коли, щоб мати запас енергії для сходження.

Отже, всі приготування закінчилися й ми опинилися на шляху до мети. Колу вилили на першому ж привалі, бо й так важко було йти. Ніякого снігу-льоду не зустріли, проте нас зустрів дощ. Гидкий такий, мокрий... Снікерси ми з'їли ще до обіду, і відчули полегшення, бо ж не треба було їх нести, але відтоді своєю кістлявою лапою до нас потягнувся голод.

І тут з'явився він. Ні, не так - ВІН. Йшов пружною проходкою з охайним наплічником (не то що ми з великими безформними торбами, на зовні яких бовталися кросівки припнуті шнурками, льодоруби й ще бозна-що) весь такий зібраний та цілеспрямований. Швидко нас обігнав, і тут сталося чудо. Хлопець мав такі пружні сідниці, обтягнуті трекінговими лосинами, що ми відразу пришвидшили темп, і зачаровані цим видовищем, намагалися не відставати. Але доля жорстока, і через деякий час наш герой зникнув за рогом...

Та від нас так просто не втечеш. Коли його наздогнали, була ніч. Сашко вже розпалив багаття, поставив намет і зварив суп. Досі пам'ятаю жах на його перекошеному обличчі, коли ми важко дихаючи звалили свої рюкзаки й заявили: Ночуємо тут».

Він несміливо повідомив, що йде одинарний похід. У той момент не здогадувався, що тепер це − четверний. Ми так надійно за нього прилипнули, що Сашко не тільки провів нас Карпатами, а ще й одружився, шкода що не на мені. З того часу дівчата в походи не ходять, бо ж одна заміжня, а друга сказала, що більше в гори не ногою. А я продовжую, раптом знову пощастить зустріти такого Сашка.