Скриня, в якій мене поховали

Розділ четвертий

— Оресте!

Мати, немов велика ворона, вилітає до передпокою у своєму чорному домашньому костюмі, її волосся притиснуте до голови товстим шаром слизького крему.

— Де ти ходиш?!

— У коридорі, — відповідаю, вішаючи куртку до шафи.

— Не смішно! Ти бачив, котра година? Чому ти не подзвонив, не сказав, що затримаєшся? Я за тебе цілий день хвилювалася!

Поки роззуваюся, оцінюю її новий манікюр. Пам'ятаю, сьогодні зранку мамині нігті були пофарбовані у брунатний колір та покриті блискітками; зараз вони ніжно-рожеві й удвічі коротші.

Бідолаха, так хвилювалася, що увесь манікюр згризла.

— То чому сама не подзвонила?

— А я ще за вами бігати маю, так? Слідкувати, де ви, з ким ви, що робите? А потім ви мені заявите: проходу не дає, контролює!

Я завжди дивувався тому, як одні й ті самі стереотипи перекочуються з покоління в покоління, часто навіть не змінюючись — люди повторюють їх слово в слово, ніби в голові у них сидить хтось і диктує, що і як говорити. Моя мама народилася сорок два роки тому, в той час, коли «совок» проживав свої останні «золоті» роки. Її мама, моя бабуся, народилася шістдесят чотири роки тому, коли «совок» навчався дихати після Сталіна та адаптувався до кукурудзяно-репресивного режиму Хрущова. Обидва періоди обростали цвіллю власних звичок, порядків і понять, і обидві жінки нашаровували на себе стереотипи, як капуста набирається листям.

Моя мати — стереотипна капуста.

— Ти ходиш абиде, не дзвониш, не пишеш, змушуєш свою маму переживати за тебе! — говорить та сама мама, йдучи за мною по п'ятах до ванної кімнати.

Ну ось, зараз почнеться.

— Ма, — говорю, — одного дня тобі начхати, де я і з ким, о котрій я приходжу додому й чи живий взагалі; іншого ти вже свариш мене за те, що я вертаюся о дев'ятій. Дивна у тебе турбота — якась вибіркова. Ти вже спробуй визначитися більш-менш.

— А у мами є календар, у якому вона позначає, в які дні їй треба згадати про нас, — лунає позаду.

Свят виходить до передпокою, спирається плечем на стіну, складає руки на грудях.

— А ти ж...

— Потім, — відмахується він.

— Не грубіянь! — кричить на нього мама. — Тебе ніхто не питав!