Під Місячним Сяйвом

Розділ XVIII. Ми - сім'я

Ми насолоджувалися поцілунком недовго. Настав час повертатися. Ми хотіли вже побігти, як раптом я помітила, одяг Віктора і в мене відняло мову.

—Віть! — Його біла сорочка була геть червона. Про штани годі було й казати. Лише туфлі були майже чисті. Без крові, але всі в землі.

—Ти маєш лишитися, — наполягла я. — Я виперу твій одяг, і тоді поїдеш додому. Я не відпущу тебе таким...брудним. Сусіди хтозна-що подумають.

—Я зможу від них сховатися, — усміхнувся Віктор. — Чого ти боїшся?

—Де в під'їзді можна сховатися?

—А хто може бути в під'їзді о десятій ночі? — Він, певно, вже хотів засміятися з мене. По зрозумілих причинах.

—Ну не знаю. Можливо, черговий п'яниця? І такі бувають.

—Повір, в моєму під'їзді таких немає, — Вітя коротко поцілував мене в губи. Я усміхалася. Його поцілунки були особливі, змушували мене тремтіти.

Ми взялися за руки і пішли. Бігти не хотілося. Зараз ми просто йшли і розмовляли про всілякі дрібниці. Не обходилося без сміху. Вже вкотре переконалася, що Віктором мені добре. Це та людина, яка завжди вміла підтримати і дати вірну пораду. Поруч з ним було легко на душі і я не боялася нічого. Той, до кого я просто відчувала симпатію, став сенсом життя. Нового життя.

Часом, коли лишалася наодинці, я думала: для чого жити вічно? Якби я залишилась в Києві, то давно б вже вбивала за наказами Лева. Але навіщо мені це було потрібно? Що для мене значили б ці вбивства? Я б не була живою, лише чиєюсь маріонеткою в чужих руках.

Втеча змінила мене. Тепер я маю супутника життя. Ні, не супутника. Кохання. Це почуття буде вічним, я це знаю. Кажуть, що з віком людські почуття один до одного можуть охолонути. Та не в нас, не у вампірів. Ми стоїмо тепер на одній позиції. Я так і залишусь в своїх двадцятьох роках (хоча якщо дивитися в календар, мені вже двадцять один), а Вітя...йому вже є двадцять два? Хоча це неважливо. Ми завжди будемо кохати, наче вперше. Та все ж це наше не перше кохання. Перший раз був у 2015 році.

—Віть?

Він обернувся.

—Що таке?

—Що я для тебе? — поцікавилась я.

Вітя трохи здивувався.

—Тобто?

—Що я для тебе значу? Хто я тобі?

Він трохи зніяковів, та потім усміхнувся зі словами: