Остання відьма Лісгарду: відьма та капітан

Частина 1

Сіре небо насідало над землею. День був настільки похмурим, що промені осіннього сонця, тьмяного, як завжди, ледве пробивались крізь хмари. Вітер зривав з дерев останні жовті листя, залишаючи колись пишні крони абсолютно голими. Земля давно пропахла сирістю та просочилася постійними дощами. Таким був цей день, і вчорашній, і увесь минулий тиждень погода не відрізнялась. Рівно, як і місяць тому. Такою була осінь в Лісгарді - брудною і мокрою, сірою та похмурою. Настільки сумною, що приносила тим, хто живе під сірим небом, тільки печаль і тугу. Колона полонених повільно двигалась у бік лагеря, де їх будуть катувати, а потім можливо відправлять до в'язниць королівського замку. Звичайно, якщо їм вдасться вижити у таких умовах. Усі ці люди були біженцями, яких вдалось піймати на кордоні королівства. За мірою нових законів Лісгарду, придуманих тираном на троні, втеча з країни - всеодно, що зрада Корони. Ізмучені голодом, люди пробирались далеко за гори у пошуках кращого життя, якщо на таке вони заслуговували. Кожен із них зрадив свою країну заради майбутнього, яке схоже, не доведеться побачити навіть їх дітям. Серед десятків замучених людей, повільно, але гордо йшла дівчина на ім'я Кейлін. Вона опинилася серед полонених, в останню мить вирішив покинути країну, і поводила себе безстрашно, ніби доля уготована їй схожа на легку перепалку. Кейлін, як і багато жителів Лісгарду, не вважала, що це королівство, скрізь просачене брехнею та цинізмом, заслуговує на порятунок. А вона втопала, уж повірте. Однак, Лісгард - був її домом, її королівством...Кандали на жіночих зап'ястях видали неприємний брязкіт. Холодний метал натер червоні мозолі на ніжній шкірі і Кейлін розчаровано зморщилася.

— Чого встала? – один із стражників, приставлений до колони біженців, тицьнув у дівчину тильною стороною списа.Кейлін зазнала удару в плече, але обдарувала чоловіка спопеляючим поглядом. 

Її карі очі заблищали ненавистю. Той бурштиновий блиск, що переливався при світлі сонця наче мед – згас, і тепер її очі передавали лише невимовний біль та втому.Дівчина з останніх сил намагалася придушувати страх, хоча її ноги зрадницьки тремтіли, а живіт зводили судоми. Більше страху, в ній вирував тільки гнів, нестримний, шалений. Він погрожував розірвати її зсередини, якщо найближчим часом вона не вихлюпне хоч краплю. У думках дівчина без зупинки обмірковувала свою втечу, кожну деталь, хоча це й здавалося майже неможливим. А потім ... Потім вона планувала повільну розправу над усіма, хто як-небудь образив її.Кейлін було всього вісімнадцять і потрапляти до в'язниці Ф'єрського Замку їй ніяк не хотілося. Колись Лісгард був її домом, колись вона мріяла провести тут усе своє життя. Тепер усе це було байдуже. Спогади лише будили у ній спрагу помсти. Помста, за свою сім'ю, за свій народ, за себе саму.Поруч із нею, місячи під ногами бруд, йшли старці та жінки. Молода біженка запитувала себе: чому саме їхню групу вдалося спіймати, адже вони так старанно ховалися, знищуючи сліди. Але все ж таки, думка про те, що сотні її знайомих, з якими вона разом прожила в таборі близько трьох місяців, зараз далеко за межами країни: насолоджуються променями теплого сонця та бризками прохолодного моря, не могла не гріти її. Їхні діти, ймовірно, бігають босоніж по зеленій траві і сміються у весь голос. А Кейлін відчувала відповідальність за їх безпеку.