Остання відьма Лісгарду: відьма та капітан

Частина 11

Як і передбачалося, поруч із кордоном не було ні міст, ні сел. Довелося ідти цілий день, перш ніж усі четверо дісталися б хоч до маленького поселення. Всю дорогу вони напружено мовчали, завбачливо тримаючись один від одного на відстані. Але Кейлін постійно відчувала на собі погляд Хеміша. Дівчина була виснажена настільки, що відкрити рот їй здавалося просто марнотратством енергії. Зараз дуже доречною стала б гаряча юшка, або хоча б хлібна кірка. Здавалося, востаннє вона їла сто років тому.
Ансгар не міг перейти кордон зі своїм військом і не викликати гнів тутешнього короля. Гласен це чудово знав, тому не квапив свою групу. Ф'єрський король швидше найматиме найманців, діятиме підло.

Нарешті, коли стало сутеніти, з-за гілок дерев з'явилися вогні. Спочатку їх було зовсім мало, наче маленькі світлячки, але чим ближче до них підходили мандрівники, тим більше вони ставали схожими на поселення. Швидше за все, це було село, тому що містом назвати будівлі було важко. Декілька великих домівок розбавляли ансамбль з акуратних будиночків. Кожен мав дерев'яний дах і гарні різьблені двері.
Втомлені мандрівники нарешті вийшли з лісу і завбачливо натягли на голови капюшони, приховуючи вуха та обличчя. Вони перетнули кам'яну бруківку, увійшли до села, тримаючись як чотири примари. Кейлін не могла не стримувати цікавості та іноді поглядала на мешканців села. Загалом, від людей вони не дуже й відрізнялися. Тільки загострені вуха, бліда шкіра, та яскраві очі видавали в них ельфів. Дівчина знала, чим більше і довше вуха ельфа – тим вищий він за званням. Дивлячись на місцевих жителів, вона могла тільки уявляти як виглядає їх король.
Жителям, здавалося, було абсолютно однаково на гостей. Вони благородно ходили вулицями свого села. Хтось ніс у руках колби з травами, хтось щойно купив нові стріли (ельфи відрізнялися відмінною якістю зброї).
Гласен, який вів групу і йшов попереду, нарешті зупинився. Він довго втягував повітря носом і дивився в один бік, перш ніж жестом наказати стояти на місці. Кейлін хотіла було заперечити, але чоловік уже увійшов усередину однієї з великих будівель.
Дівчина прислухалася: звідти долинала музика, у вікнах горіло світло. Іноді блимав чийсь сміх і гучні розмови не вщухали. Беглянка підняла голову вгору, у деяких вікнах тьмяно горіло світло, інші ж були темними або зовсім із задернутими шторами.

— І довго нам стояти? – обурилася Марцелла, ще більше загортаючись у свій плащ.

Спочатку Кейлін не звернула уваги, але потім, коли принцеса почала стрибати на місці, все ж таки обернулася.