Доля погралася мною.

Сльози -це ті слова серця і душі...

Як там кажуть, після грому, нічого доброго не чекай. Ось і воно!
-Рейхан, кохана, як довго я тебе шукав! -промовив з посмішкою Демір. Міран вже потягнувся за пістолетом, як відчув на своїй руці, руку Реййан, він глянув на неї і зрозумів по її очах, що не треба. Він послухався її і опустив руки. Злобно глянув на нього. За ним було ще троє людей.
-Дивись. Я без брої, один, тому і ти так зроби.
-Не вчи мене! Рейхан, йди до мене!
-Реййан. -наголосив він. -нікуди не піде. -натомість Реййан вийшла із спини Мірана і почала підходити до Деміра.
-Реййан. -звернувся він до неї. -Не бійся його. Не йди. -благав він її. Вона глянула на Деміра, потім на Мірана і сказлаа йому.
-Він мій чоловік. -і вскочила до нього. Мірана ранили ці слова. Він глибоко не очікував від неї це почути.
-Не бійся його, він ні нащо не здатен. Йди до машини! -вона слухняно вийшла за ворота. Кров Мірана почала кипіти, він розлютився на весь світ.  Дістав пістолет і вистрелив в нього, та цей щур відскочив і виходить Міран потрапив в одного із чоловіків. Двоє інших почали підходити до нього. Міран почав битися. Бився він як справжній герой. Як справжній ЗСУ. Коли він поклав їх, прийнявся за Деміра. Вони билися на рівних силах, в крові були двоє, Реййан не стала на це дивитися, взяла пістолет Мірана і вистрелила вгору, чоловіки зупинилися. Міран встав, а ось той не міг. Міран підійшов до Реййан, вона трішки злякалася. Він почав забирати в неї пістолет, вона не могла віддати, бо пальци зжалися. Він прошепотів їй.
-Не бійся, я заберу тебе від нього. Але зараз ти зробила велику помилку. Я тебе не пробачу за це. І ще...не смій пити пігулки! -останню фразу він промовив з великою жорстокістю і злістю. Він відійшов від неї. Демір встав, ледве тримався на ногах.
-Ти пошкодуєш про це!! -викрикнув Демір.
Він схватив Реййан за руку і потягнув до машини. За десять секунд вони поїхали. Міран плюнув. Інші двоє ледве починали вставати. Міран протер пістолет від слідів рук і поклав до рук одного з хлопців, які були живи, вдруге він не хотів до в'язниці. Міран сів в свою машину і поїхав звідси, йому немає більше чого тут робити. По дорозі він зателефонував Фирату.
-Ти живий?
-Так, а що сталося?
-Демір забрав Реййан.
-В сенсі? Як?!
-Якось. В результаті один вбитий, двоє повалено, Реййан вчинила безглуздо. Я ніколи не зможу її за це пробачити.
-Тобто? Що сталося?
-Вона по своїй волі сказала, що піде з ним. Мало. Ще додала, що він її чоловік. Я цього не зможу забути... але кидати її не збираюся. Але, вона тоді злякалася. І до цього... коротше, мені треба його прибрати, а потім розбиратися з нею.
-Стоп, ти казав, що один вбитий.
-Так, але я всі сліди прибрав, розберися з цим.
-Слухай, я вчився на архітектора, а не на юриста.
-Але зв'язки в тебе вже є. Тому зараз розберися з цим, а як його прибрати я вигадаю сам.
-Добре. Куди зараз їдеш?
-Не знаю. Мабуть до дітей. Все, чекаю. -міран вимкнув слухавку і згадав їхній поцілунок.
-Ні, ти так легко мене не забудеш, пані Рейхан. -її ім'я він промовив з нотками сарказму. 
Демір привіз її додому, вже був вечір. Хоча сьогодні цілий день був темний, і коли був ранок, і коли був день, невідомо. Але по годиннику було ясно, що вечір. Вони зайшли до кімнати.
-Як ти? Він нічого з тобою не зробив? -після його слів вона згадал їхній поцілунок, а саме коли він нахабно увірвався до її рота. -Рейхан? -перепитав він.
-Ні, він мене і пальцем не торкнувся. 
-Чудово.
-А ти як? Сильно болить?
-Ні. Пройде. Ти, лягай, відпочинь. А мені треба справи вирішити.
-Угу. -вона збиралася пройти до ванної, як він її зупинив.
-Стій.
-М?
-Ти пігулки приймала? -дівчина здивувалася цьому питанню.
-Так. -не впевнено відповіла вона.- Я сховала їх. Вони були в мне в сумці.
-І до цього часу пила? -дівчину зацікавило, чому він так цим цікавиться. 
-Так. Кожен день, два рази. -на диво, він повірив. 
-Молодчинка! Ну все, піду. -він вийшов, а вона натомість прийняла душ, переодягнулася і лягла в ліжко. Лежала і думала про кожен день проведений з ним, що це все взагалі може означати?
Він каже, що я його дружина, а Деміра цікавить, чи приймала я ліки, дуже цікавить. Без тих пігулок я почала світ інакше бачити, а тоді була як в тумані. Чи справді? Демір ман'як? А навіщо йому це? Нащо йому я? Він торкався до мене? Ні разу. Максимум цілував. Тоді ж... не розумію. А якщо Міран бреше? Якщо він мене з кимось плутає? Тоді все. Все чудово. І Демір виходить не винен. Але ці ліки... тут щось не чисто. "-Не бійся, я заберу тебе від нього. Але зараз ти зробила велику помилку. Я тебе не пробачу за це. І ще...не смій пити пігулки!" Він не хоче, щоб я пила пігулки. Щоб швидше його згадати, але... мені було тоді так погано без них, та зараз добре. Я не відчуваю, що Міран несе мені якусь небезпеку. А ось Деміра треба перевірити. І що взагалі означає, я не пробачу тебе?! Що я такого зробила?! Він мій законний чоловік... але ж... ну якби я з ним залишилася, Демір просто так би не пішов, А Міран вбив би його точно! А як не Міран, то... він міг би загинути... Ні! Ніколи! Я правильно зробила! Треба поспати...

Реййан закрила очі, весь цей час їй заважав думати ніс, який аж точно захворів. Перед очима став Міран і його смак губ, Реййан відкрила очі, протерла губи і тяжко видихнула декілька разів. Цей день був тяжким, вона старалася не думати про Мірана, так і заснула.
Міран приїхав до дітей, його зустріли батьки Реййан. Діти вже спали. Вони сіли на кухню, доки Хазар та Зехра накривали на стіл, він згадував сніданки з Реййан, перші сніданки.. і як же було в кайф, коли вона бігала від нього. Міран хотів допомогти, але вони не дозволили. Коли нарешті сіли, почали питати.
-Ти знайшов її? -запитав Хазар.
-Так. -сумно відповів він.
-Ти цей місяць був з нею?
-Так.
-І як вона? Щось згадала?
-Ні.
-Нікого?
-Ні.
-Ні, ні, так, так! Інших слів що немає?! Можна відповіді якось об'ємніше?! -не витримав Хазар, було навіть трішки смішно.
-Вона нічого нема пам'ятає. Скоріше.. мене і дітей. Про нас. Взагалі нічого. Вас, Еду, Азата... пам'ятає. Хто вона, ким вона є. Тільки ось звати її Рейхан. І чоловік в неї Демір Їлдирим. В інше вірити не хоче.
-Як так вийшло?
-Ось так. Ліками він її кормив, і ще щось робив. Вбив в голову, що я хотів її вбити, і вона... -він нервово посміхнувся. -Пішла з ним.
-Як так? Він її знову забрав? А ти де був?
-Не хвилюйтесь. Я зробив, зроблю все, щоб Мелек і Умут росли з нею, та без мене. Я не витримую.
-Що означає... -він не встиг договорити, з коридору вийшла Мелек.
-Тату?! Ура! -вона побігла до Мірана, він посміхнувся і підняв її на руки. Він вдихнув її запах, і ледве не заплакав. -Ти ж більше нікуди не підеш?
-Нікуди. -він відпустив її, натомість посадив на коліна. -А ти чому не спиш?
-Я почула голоси, і прийшла. А де мама?
-Мама на роботі. Як я тобі і казав.
-А дідусь казав, що коли ти приїдеш, і мама приїде.
-Ну... вона.. -він відвів погляд. -..тяжко працює. Дуже хоче зустрітися, але не може. -йому було тяжко говорити. -Ти краще скажи, як ти? Школа подобається?
-Так. Але я звикла до тієї.
-Нічого. Вони без тебе проживуть, навіть засумують, а потім знаєш, як зустрічатимуть тебе! Уху! 
-Ну так. А ти поспиш сьогодні зі мною?
-Звичайно. Як братик?
-Слухняний. Я його вчу.
-Молодець! Моя донечка! -він сильно притулив її до себе, з його очей покотилися сльози, він скрив їх під волоссям Мелек. Разом з ним заплакала і Зехра.
-Дякую вам за вечерю, ми підемо. -він взяв її ну руки і зайшов в колишню кімнату Реййан.
-Так... проблема мати...
-Ну хоч нас пам'ятає. Ось вона приїде, я їй дам! Дітей рідних забути! Чоловіку не пам'ятати!
-Та! Мовчи! Ти її розбалувала!
-Я?!
-А хто!? Де це бачимо?! Щоб такий чоловік, МІЛІОНЕР бігав за Реййан. Тьху!
-Ти тут ціну моїй донечці не знижуй!
-Що не знижуй?! Доки тут її шукає чоловік, діти сумують, вона там десь з іншим! Тьху! -Хазар пішов до себе. Мати підперла голову об руки.