(Меланхолійна скрипка)┊{{🎻}} . ∙ .°

Частина 15

(Меланхолійна скрипка)┊{{🎻}} . ∙ .°
Частина 15

------------------------------------------------------------------
***
Я народився на світанку... Кажуть, що такі новонароджені, поціловані сонцем, але я відчув на лобі такий гарячий поцілунок, який спалював мою шкіру.
***
------------------------------------------------------------------
Атмосфера в барі стала напруженою. Вони сиділи троє за барною стійкою і пили свої спиртні напої. Дощ за вікном ще більш посилився, а вони чекали і розмірковували, хто із них наважиться першим порушити мовчанку. Нею стала Джулія:
- Я чекаю ще на одного гостя, - мовила вона.
Едвард з Чарлі переглянулися.
- На кого? - перепитав Едвард.
- Річард, - зі суворим тоном відповіла Джулія. - Мій напарник.
- Оце й була твоя новина? - запитав Чарлі.
- Не тільки. Але я розпочну тоді, коли сюди з'явиться Річард.
- Ну, то гаразд, - відповів Едвард.
Балачки припинилися. Клієнти, які були в барі, давно пішли, оминаючи дощ під захистом своїх парасольок і тим самим створюючи таку собі, кольорову доріжку з різними відтінками своїх речей.
Годинник, який висів на стіні, безперервно цокав, діючи їм всім трьом на нерви і роблячи це місце більш нестерпним. Але напруга почала поступово спадати, коли вони троє почули, як хтось відчинив двері бару і поглянув у їхню сторону. Усі водночас розвернулися і побачили на порозі молодого юнака, відмітивши, що тому дуже симпатизував чорний колір, оскільки на ньому були одягнені чорні джинси з чорною сорочкою, яка була привідкрита в центрі шиї, висвітлюючи при цьому його худючі ключиці. Чорне пальто, яке було юнакові аж по коліна, було з якоюсь певною особливістю, тому що, якщо уважно придивитися, можна було побачити, що пальто було старим і пошарпаним. Едварду тоді здалося, що він носить цю річ як пам'ять про когось.
Чому у нього виникла така думка? Він сам не знав... Мабуть, тому що, якщо так подумати, у нього є достатньо коштів, щоб придбати собі щось новеньке, а тут... така стара річ...
Едвард, звісно, й сам час від часу одягав кулон, подарований йому від Ніколь, але тільки в день її смерті... Тому він навіть йому співчував. Ні, більш ймовірно, хлопець розумів його.
Після роздумів Едврдові очі зацікавлено поглянули на його вираз обличчя. Він був на диво спокійним, дуже спокійним... На мить Едварда це занепокоїло. Чомусь це йому не сподобалося. Річардові кроки вони... були занадто тихими. Його коротке волосся, яке ледь торкалося шиї, відображало чорний відблиск його очей, у яких вирував абсолютний спокій.
"Тихий, спокійний, немов вода, що плавно вирує кудись. Я би сказав, що чудові характеристики для професійного вбивці", - подумки сказав Едвард.
На вигляд спокійний, проте його спокій занадто насторожував Едварда.
А Річард, який не підозрював, що прямо зараз відбувається у голові Едварда, усміхався і дивився просто на них, тримаючи сигарету в районі сухих губ. Дим почав поступово ковзати по стінах бару, перетворюючи це місце у сигаретний лабіринт. Мабуть, йому до смаку було курити щось важке і неприємне.
Джулія аж почала задихатися від того запаху і їй явно це не сподобалося. Вона певною відразою почала говорити Річарду, щоб той негайно припинив палити. Він зупинився лише на мить, підійшов до запальнички і потушив сигарету. Після цього підійшов до них, говорячи:
- Тобі ніколи не подобався цей запах, - мовив Річард. - Хоча й сама куриш.
- Але ж не таку гидоту, як ти. Скоро тебе це зведе в могилу, якщо так продовжиш.
- Я ніколи не був проти того, щоб померти, - сказав він, присівши.
Річард мигцем глянув за праве плече Джулії і зрозумів, що вони тут не одні.
- Вас як звуть, чоловіки? - звернувся він до двох незнайомців.
- Мене - Едвард, а його - Чарлі, - сказав він, зігнувши свою голову назад. - А тебе, як я вже зрозумів, звати Річард?
- Саме так, - він повеселішав. - Я напарник Джулії. Працюємо з нею вже один місяць.
- Один місяць!? - скрикнув Чарлі.
- Так. А вас це здивувало?
- Ну, як мені відомо, - далі продовжив Едвард. - Це маленький термін. Напарниками так швидко не стають.
- Ну, мені просто повезло, - відповів Річард і гукнув бармена. - Мені, будь ласка, міцну каву, якщо, звісно, вона у вас є.
Бармен ввічливо усміхнувся і відповів, що мішечок з кавовим зерном у них точно знайдеться.
- Дуже вам дякую!
- Ви не вживаєте спритне? - поцікався Чарлі.
- Ні, мене від нього нудить. Не люблю алкоголь і ніколи не любив.
- Он як...
- Так, стоп! - перервала розмову Джулія. - Боже, я розповім нарешті, чому я вас всіх сюди привела?
- Ай справді, чому? - запитав Річард.
- Отож, слухайте.
У всіх забракло дихання. Кожний із них широко відкрив свої вуха, щоб уважно слухати її і не пропустити жодну найменшу деталь. Вони мовчки очікували, що ж скаже Джулія.
- Як ви вже знаєте, випадок з Ніколь - це не єдиний випадок. Було ще 3... І в них одне завершення - смерть. Я опитала свідків, родичів, але все безрезультатно. Можна сказати, що я зайшла в глухий кут. Фактично я вже опустила руки, проте вчора стався ще один випадок...
Що в Едварда, що в Чарлі на лиці читалася шокованість - тільки Річард залишався непорушним. Джулія продовжила:
- Я одразу ж поїхала туди. Звісно, нічого такого не було - звична картина: заплакані очі, нерозуміння всієї ситуації, лікарі розводили руками. Але під час обшуку її особистих речей я знайшла ось це.
Вона дістала зі своєї сумки невеличкий клаптик паперу, де зазначалося наступне: "вул. Вествуд 43. Місце зустрічі: парк, який недалеко розташований від занедбаного будинку".
- Ну, то й що? - включив із себе реаліста Річард. - Це ж могла бути просто записка з місцем зустрічі. Жертва перед своєю смертю мала з кимось зустрітися, але, на жаль, не встигла.
- Я спочатку також так подумала, але я з'їздила на місце зустрічі.
-----------------------------
- Міс Джулія, - звернувся підручний. - Тут нічого.
- Ви впевнені?
- Так, наші люди тут все обшукали. Нічого такого, що могло би дати нам підказку.
Тоді погляд Джулії впав на давно забуте місце - будинок, який згорів внаслідок пожежі, але був розташований недалеко від цього парку. Можливо, жертва мала зустрітися саме там.
- Почекайте мене тут. Я зараз буду.
- Так, міс!
І підручний пішов, прямуючи до таксі. А Джулія попрямувала в бік покинутого будинку. Такого, що би привернуло її увагу вона не знайшла. Але ось....
------------------------------
Джулія знову дістала якусь річ зі своєї сумочки. Тепер у своїх тендітних руках вона тримала невеличку медичну перепустку з іменем якогось лікаря.
- Як бачите, вона зовсім нова. Отже, можна сказати, що її там загубили не так давно. Скажімо так: хтось чекав на жертву і цей хтось явно пов'язаний з нашою дорогою лікарнею.
Едвард, підперши рукою підборіддя, задумався і тяжко видихнув.
- Ти хочеш нам щось сказати? - перепитала Джулія.
- Я тут подумав: навіщо жертві було зустрічатися в покинутому будинку та й ще з лікарем? Згідно твоєї розповіді у нас тут є маленька хибність. По-перше, ми точно не знаємо, чи не зустрічалася вона з ним до своєї смерті. По-друге, мене бентежить це місце: дівчина самотужки йде до занедбаного місця для того, щоб просто поговорити? Очевидно, що ні. Зрозуміло, що тут щось не так.
- Ну, ось це я й намагаюся зрозуміти. Тому я покликала вас усіх сюди, щоб розібратися і вияснити справу. А також знайти цю людину й особисто поговорити з ним. Нам потрібно вирушати до лікарні.
- Справа звучить доволі цікавою, чи не так? - усміхнувся Річард. - Очевидно, що це не дитячі забавки; тут заховане щось надто серйозне.
- І небезпечне, - додав Чарлі.
- Бінго! - вигукнув Річард.
- Отож, ми йдемо до лікарні, щоб вияснити правду, - підхопив Едвард.
- Саме так, - відповіла Джулія.
Зрозуміло тільки одне: діло починає набирати обертів.
Першим підвівся Річард, а за ним - всі інші. Вони розрахувалися за свої замовлення, щиро подякувавши за приємний вечір, а тоді бармен щедро поділився з ними парасолями, після чого команда вийшла з бару.
Коли вони опинилися на вулиці, Джулія зупинилася. Чарлі із Річардом давно пішли вперед, говорячи про щось своє, а Едвард зупинився біля неї та запитав, чи з нею все гаразд.
- Так, я в порядку. Просто... Чомусь я впевнена, що це нічим хорошим не закінчиться.
- Твоя тривога недаремна. Відколи все було так легко? - легенько усміхнувся Едвард.
- Так, твоя правда.
- Ну, то що - ходімо?
- Угу, бо за Чарлі та Річардом вже й видно слідів.
Вони обидва розсміялися і пішли під одною парасолею (все ж, не такий щедрий бармен), простуючи по калюжах.
Вечір був не такий вже й поганий, як здалося на перший погляд. Едварда зовсім не бентежила розповідь Джулії, але його бентежав Річард. Все-таки у ньому було щось таке, що відштовхувало від себе Едварда...