Світанок по ту сторону стіни

Перший день в Розвідкорпусі

День посвяти

Ми стоїмо рівними рядами, чекаючи палкої промови командира. Ерена з нами не було. Його взагалі ніхто не бачив після суду. Сподіваюся, з ним усе гаразд. Йому дуже сильно дісталося від капрала Леві... Холодок пробіг по моїй спині від однієї думки, що я буду під його командуванням. Усвідомлення, що цього ніяк не уникнути, викликало в мені жах.

Зараз були останні миті нашого перебування у кадетах. Останні секунди, щоб визначитись з вибором. На обличчях кадетів помітна невпевненість. Сумніви — найгірший ворог. Тому я вже все вирішила і піду до своєї мети з високо піднятою головою. І ніякий містер-холод мене не налякає!

Нарешті вийшов Ервін. Як завжди серйозний і зосереджений.

— Зараз у вас є вибір: бути одним із нас, або обрати інший шлях. Наше завдання — досліджувати нові території та вбивати титанів за стіною. П'ятнадцять відсотків із вас: загине у першій же вилазці. Мало хто переживе перші три роки. Але якщо ви виживете: станете надією та майбутнім людства! Ті, хто вирішив приєднатися до Розвідкорпусу, крок уперед! Інші вільні.

Зробивши крок уперед, я заплющила очі, глибоко дихаючи. Не впевнена, що це підходило для підманювання кадетів. Зовсім не певна. Я відчула ледве вловимий вітерець на шкірі. Деякі йдуть. Не всі бажають віддавати своє життя за майбутнє інших. Доки кадети йшли, я чула віддалені голоси тих, хто залишався позаду. Хтось молився, хтось схлипував. Невже деякі з новаків так боїться? Коли все стихло, Ервін Сміт знову звернувся до нас.
— Тепер ви офіційно приєднані до загону розвідки. Віддайте ваші серця! — Я приклала руку до серця і розплющила очі. Майже весь 104 загін був тут. Принаймні ті, хто вижив.

Жан стояв і тремтів, явно не розуміючи, що він тут забув. Ці думки миготіли в голові, адже ще був шанс усе виправити та піти. Ніхто б його не засудив. Кріста та Імір теж тут, Мікаса, Армін та інші. Не вірю своїм очам. Ми всі разом?

Остаточно відійшла я лише тоді, коли ми приїхали до замку, в якому знаходився весь Розвідкорпус. Я швидко дізналася знайомі околиці.

— Так, за три роки нічого не змінилося, — прошепотіла я, все ще перебуваючи в роздумах.

— Ти щось сказала, Клеррі?

— Ні-ні, тобі здалося, Райнер, — махаючи руками, протараторила я. Потрібно слідкувати за словами, а то випадково себе видам!