Випробування життя |18+

Пролог

Вільям Мерфі

Що потрібно для справжнього щастя? Гроші? Впевненість у собі або самоповага? Радість у простих речах чи вміння сміятися дрібницям? Напевно, на це питання все ж ніхто не дасть відповідь. В кожного щастя свій окремий світ. Вимір, де тобі спокійно, добре та затишно. Робота, хобі, фільми чи читання книг. В кожного місце сили-своя аура.

—Евелін, не біжи далеко! Денні дивися за сестрою!—син очарував мене своєю впевненою посмішкою та почав шукати на майданчику маківку з двома заплетеними косами коричневого волосся. Його сірі очі заіскрилися та в ту ж секунду Ден почав впевнено бігти до своєї сестри. Незграбні замки із піску інших дітей були зруйновані, але син не звертав уваги на це. Він спрямувався в інший кінець майданчика, де моя дворічна дочка розглядала квіти з цвітучої клумби. О так, ці малі разом ще не таке можуть зробити. Коли згадую, як ми з дружиною ловили їх по всьому майданчику, на моєму обличчі мимоволі з'являється щира посмішка.

Звичайний ранок. Без шуму та пригод. Листя на деревах колихалися від подуву теплого вітерця, розвіюючи спеку, яка безупинно підступала. Скоро до нас також має приєднатися і моя дружина. Ми з дітьми вирішили зустріти її коло дому, як та буде повертатися із нічного чергування. Від її згадки серце завмирало від радості. Я не просто кохав її. Кров застигала в жилах та переставала пульсувати лише від одного її шепоту, від одного дотику ніжних вуст до гарячої шкіри, від одного погляду.

Погляду чистого кохання...

Неприємна вібрація у задній кишені відірвати мене від думок. Примарний образ Роуз розвіявся і я вимушено видихнув. Кому потрібно дзвонити в таку рань?

—Слухаю.

—Вас турбує відділок поліції у Бостоні. Містер Мерфі?—по шкірі пройшовся мороз, а думки перемішалися. До мене, окрім як по роботі, ще ні разу не дзвонили з поліції. Штрафи ніколи не отримував, в бійках не брав участі. Ідеальний громадянин на думку сусідів та знайомих. Навіть у не тверезому стані за кермо ніколи не сідав.

—Так, це я. Чим можу допомогти?—дивне передчуття пронизало мене з середини.

—Ваша дружина Роуз Мерфі, я правильно розумію?—я підтвердив. Мій власний пульс віддавав у вухах.—Як давно Ви її бачили? Вона зараз вдома?

—Ні... Моя дружина зараз повинна повертатися із роботи. Я її не бачив із минулого вечора... А що, власно, сталося?—у трубці почулася довга тиша.—З нею все добре?—я насторожено почав шукати очима своїх дітей, знаходячи в них підтримку. Відчуття паніки збільшувалося.