Випробування життя |18+

Глава 2

Пройшов вже тиждень, після батькової новини. З переїздом проблем не було. Ми, як і хотіли, заселилися у маленький, але затишний будиночок. Моя кімната знаходилася на другому поверсі. Вона була виконана в світлих тонах з чорними елементами декору. Посередині знаходилося ліжко, навпроти якого, майже на всю стіну, розташовувалася шафа-купе з дзеркальними дверима. З одної сторони від ліжка є косметичний столик, який виконує функцію і письмового стола, а з другої-вікно, відкриваючи кругозір на дорогу.

Новий початок тижня-новий університет. Напевно, не лише в мене починають пітніти долоні при згадці нового оточення чи нових викладачів. В кожного свої страхи-реальні чи вигадані, але вони існують. Від них не втекти, лише можна придушити.

Як я придушила свої.

Відкривши шафу, я витягнула звідтам сіру спідницю та чорну футболку, яку заправила в неї. Розпустивши волосся та взявши сумку зі всім необхідним, я вийшла з кімнати. На другому поверсі знаходилася ще ванна кімната та кімната, яку взяв собі брат. Спустившись по сходах на перший поверх, я через гостинну пішла на кухню. Переважно, якщо батько не на зміні, він стоїть коло плити, готуючи всім сніданок. Зараз ж його не було за плитою, але звуки шафи у спальній, що розташовувалася по ліву руку від кухні, свідчали про те, що Вільям сьогодні вдома. Через декілька секунд, в підтвердження моїх слів, батько вийшов одягнений на роботу.

—О Евелін, ти вже встала. Виглядаєш чудово,—пройшовши очима по мені, зробив комплімент Вільям.—Сідай снідати,—я навіть не помітила накритого стола, коли зайшла на кухню.

—Ні, дякую. Я мушу бігти.—обійнявши батька і взявши на столі одне яблуко, я попрямувала на вихід. Взувши білі кросівки, я була вже готова іти на зустріч новому життю.

—Удачі в перший день!—сказав тато відкриваючи мені двері.

—І тобі!—надіславши повітряний поцілунок, я попрямувала до університету.

***

Коли карта показала, що це пункт призначення, я підняла очі і побачила велику та історичну будівлю. Часу на розглядування не було, тому я швидко забігла всередину. Поки я була у ректора та забирала розташування кабінетів, продзвенів дзвінок. Швидко подякувала і вийшовши з кабінету, почала шукати де в мене зараз пари. Я дивилася в листок і на номери кабінетів. В одну секунду різкий біль збоку заполонив собою. Не втримавшись, мені довелося повалитися на стіну. В голову помутніло. Широко відкривши очі, я почала знову розрізняти предмети: спершу розмито, але потім силуети та образи ставали чіткішими. Я змогла розгледіти й хлопця, який стояв біля мене, наче просто дивився за проходженням експерименту.

—Дивись куди йдеш!—виплюнула я ці слова йому, коли відійшла від шоку. Піднявши на нього очі, я побачила високого, темноволосого хлопця. Його одяг обтягував м'язи.

—Раніше я тебе тут не помічав,—той замислився і на обличчі з'явилася хитра усмішка.—Новенька?—дійшов логічного висновку той.

—Багато часу знадобилося тобі ж.

—На перший раз вибачаю.—сказав хлопець вже більш серйозним і злішим голосом. Він зараз зробив мені послугу?—Попитайся в когось тут з ким ти розмовляєш. Тобі краще дізнатися, бо якщо ще раз заговориш зі мною в такому тоні-вини себе.

—Та пішов ти!—я розвернулася і пішла в сторону приблизного місцезнаходження мого кабінету.

Пара, на хвилиночку, йшла вже десять хвилин. Мені слід поспішити, або взагалі тоді можна не приходити. Бачу, як в кінці коридора йде якийсь хлопець. Боже, хоч би це було моє спасіння! Коли ми вже були на близькій відстані один від одного, я заговорила.

—Привіт, можеш, будь ласка, сказати де знаходиться кабінет 136?—я старалася бути ввічливою, настільки в мене це виходило. На цей раз-блондин з голубими очима і досить гарними рисами обличчя. Він посміхнувся, але тепло з добротою і кивнув.

—Так, знаєш тобі повезло,—я підняла на нього очі з запитальним поглядом. Згадуючи ситуацію, яка було пару хвилин назад, я так не думаю.—В мене теж там зараз пара, то ходімо—махнув він рукою в той бік, звідки я прийшла.—Мене Кевін звати, а тебе?—ох точно, я ж навіть не представилася.

—Евелін, приємно познайомитися,—також усміхнулася я, але він різко зупинився і я чуть не влетіла в його спину.

—А ось і аудиторія, яка нам потрібна,—Кевін протягнув руку, відкриваючи двері і пропускаючи мене вперед.

—Містере Брук, ви знов запізнюєтеся?—Зайшовши в аудиторію за мною, хлопець закрив двері і пожав плечима, піднімаючись на передостанній ряд. Я ж раптово розгубилася. Голос викладача вивів мене з ступору.

—Ви Евелін Мерфі?—на це я просто кивнула.—На цей раз я вибачаю вам запізнення, але на далі запам'ятайте, що на мої лекції запізнюватися не можна. Студенти познайомтеся, це ваша нова одногрупниця Евелін Мерфі. Мене звати Містер Вокер. Думаю, ми ще будемо мати можливість познайомитися з вами поближче... Прошу сідай на вільне місце—він звернувся до мене і я здивовано кивнула. Оглянувши всіх, очима я помітила Кевіна та усміхнулася йому. Піднявшись до блондина і сівши за стіл, почала слухати пару.