Я перевтілився в лиходія Ероге, та перш ніж зрозумів, став метою захоплення.

Частина 3.

-Ха…ах…Невже я втратив свідомість після того, як витратив весь запас мани…?

-Ааа, нарешті пригадав. Як мило з твого боку, прокинутися та поговорити про це, кінчивши три рази.

-Хіх…ах…ауууу…хн…нхг!

-Після того, як ти не прокидався, підняв на руки та відніс до цієї водойми. Було б небезпечно залишатися на початковому місці.

Звичайно, це було б трагічно. Виїмка в землі могла знову завалитися, і ми провалилися ще б глибше. Крім того, згори можуть впасти уламки, а той факт, що я випустив так багато видимої магії, привернули б увагу монстрів.

Причина, за якої Принц спеціально встановив намет, повинна була полягати в відлякуванні чудовиськ. Навіть постелив ковдру, потурбувавшись, коли я залишив контроль над тілом.

Проте після того, як мій супротивник зробив настільки багато, чому єдиний спосіб відновити мою магічну силу – це? Я ж не жінка.

-Заган, дякую, що врятував мене. На знак вдячності позичу тобі багато сили, так що візьми мене всього, цією тугою дірочкою внизу.

-Нгх…!...я…вже прокинувся, так що в силах випити зілля МР*…!

*МР – кількість мани.

-Нххх. Навіть якщо трохи тиснути, все одно всмоктуєш мене всього…Заган, невже мана світлого атрибута така смачна?

Лука мав низький, оксамитовий, чуттєвий голос. Досить потужний, аби втратити всілякі почуття. Оскільки у грі не було його озвучки, зараз я був вражений абсолютною волею. Взагалі, не було ніякої необхідності в тому, аби мати такий сексуальний голос. Хоча…, пішов ти, виблядок, головний герой ероге…!

Попри те, що моє бажання – відпихнути, через виснаження сили не міг і пальцем ворухнути за потреби. Нинішня ситуація, оточена насолодою – затуманила мій розум. Іскри замість думок. Не міг нічого зробити, окрім тремтіти від відчуття жару чоловіка всередині.

Кожного разу, коли входив в мене з недбалим хлюпанням, поринав у відчуття стискання навколо органу. Стегна кололо. Пальці ніг підгиналися. Дихання виривалося з відкритих губ гарячими приливами. Його член постійно терся об стінки, коли залишав наполовину, а потім повільно входив знову. З кожним поштовхом стикався з тим маленьким містечком, від якого хребтом, ніби пробігав з невблаганною силою струм. Аристократ спокійно проникав в самі глибини, з кожним поштовхом зачіпаючи ті місця, що знову і знову змушували сльози навертатися на очі, від приголомшеного задоволення. Це повинно було бути заради виживання, але тоді чому так незабутньо?