Випробування життя |18+

Глава 19

Шелест листів та повна самотність. В такому відчутті зараз перебувала й моя душа. Вона, начебто, шукала спасіння у тиші, знаходячись в самому апокаліпсі шторму, який складався із сотні, таких самих, грішних душ.

Раптом, я почула звук мотора, схожий до мотоцикла, який наближався до мене. Дуже дивно, оскільки цей майданчик оточений з усіх боків будинками, які вже давно закинуті. Найближча дорога звідси за кілометр і шлях до неї проходить через маленькі та зовсім безлюдні вулички. Кого ще притягує це місце так само, як мене?

Справді, за декілька метрів від мене припаркувався мотоцикл. Та мене не було видно. Я стояла, заховуючись в скронях дерев, та дивилася, як таємничий незнайомець заглушає мотор і фари, які освітлювали весь майданчик, потухають, погружаючи нас в темноту. Коли хлопець зліз з спортбайка, він почав знімати свій шлем.

—Ай!—викрикнула я, коли хотіла зробити крок назад, але наступила на камінь і почала втрачати рівновагу. Добре, що заді було дерево, в яке я вдарилася лише плечем.

Та не все було так райдужно. Після мого вигуку всі звуки, які належали хлопцю, затихли. Я, усвідомивши ситуацію, почала обережно обертати голову в бік ймовірного місцезнаходження незнайомця. Та, на щастя чи на жаль, його там не було. Скоріше всього-на жаль, бо, придивившись, я побачила його недоторканий мотоцикл. А де ж сам господар?

Відповідь на моє німе запитання прийшло в ту ж секунду. Я відчула, як дуло холодного пістолета доторкнулося до задньої частини моєї голови, яка в туж секунду покрилася мурашками. Дихання перехватило, а стук серця, здавалося, було чути всім. Я завмерла і не рухалася, доки мені сильним натиском умовно не сказали йти вперед. Я так і зробила. Коли ми вийшли на місячне світло, хлопець одним різким рухом розвернув мене обличчям до себе та підставив пістолет до лоба. Я не бачила його обличчя, оскільки він був у мотошлемі. Та по послабленню його хватки на зброї та опусканню її-я зрозуміла, що нападник, можливо, знає мене?

Я вже тисячу і один раз пожаліла, що пішла сюди. Чому не пішла додому? Зараз просто б лежала в своєму теплому ліжку. І чорт з тими думкам!

Бостон-не кримінальне місто. Звичайно, тут трапляються вбивства або насильства, але не в таких великих кількостях, як в інших містах. Люди тут не бояться виходити на вулицю вночі, гуляти в парках, чи ходити в клуби. Тому, йшовши  сюди, в мене і думки не було, що це могла бути моя остання ніч. Ні камер, ні свідків, ні слідів… Я навіть не впевнена, чи мене б знайшли.