Я (Інша Романтика)

VII

Граюся з вогнем.

Спочатку взагалі не помічав, що зі мною коїться, поки не залишався з моїм Андрійком наодинці.

Та й...

Тяжко тепер говорити жорстоке «розстріляти», коли сам уже маєш лежати під землею.

Я ненормальний.

І мій Андрюша теж, але ж це я його...

«Змусив!» — доходить до мене нарешті і я шукаю пачку цигарок по кишенях. На душі гірко і неприємно.

Надворі тепло, але пронизливий вітер обдуває всі кісточки. Хочеться закутатись у щось тепле, але на мені звичайна уніформа.

Руки тремтять від усвідомлення, що вчорашній день створив мене злочинцем.

Але,

за себе я не надто переживав.

За Андрюшу.

Свого Андрюшу,

я тривожився, курив більше, ніж звичайно, майже не їв.

Бідолашна Матінка, вона дуже переживає, але я не можу розповісти їй про це.

Що мені взагалі сказати на своє виправдання?

"Вбиваючи інших, знайшов власне Я?"

Я затягнувся сигаретним димом, задумливо дивлячись на порожню вулицю перед собою. Було близько шостої ранку, місто було ще безлюдне, тільки вітер переганяв вулицями уривки старих газет, поліетиленові пакети, що шелестіли.

Ох, як паршиво.

Кажу, але цілую кожен діаметр Андрюшиного обличчя, коли трапиться зручний момент. На мої «приступи» ніжності він завжди реагує неоднозначно: червоніє, мнеться, але коли соромлюся я, Андрюша бере ініціативу на себе.

Нас можуть побачити.

Нас можуть розстріляти.

Але ми цілуємось, прикриваючись старими книгами, на які осів пил.

Ми дуріли, як діти, ми були щасливі, безтурботні, наївні, ми не думали ні про що, ні про минуле, ні про майбутнє, тільки про те, що зараз, і тут ми разом, всупереч ненависті інших.

Ох, як паршиво!

Кажу, але явно насолоджуюся побаченим, коли підіймаю Андрійка за стегна і притискаю його до стіни.

Ми граємося з вогнем обидва, кохаючись вдруге в тій самій кімнаті. Огидній кімнатці, яка примушує всіх перевірятися щомісяця, ніби геї та лесбіянки — хвороба, яка передається повітряно-крапельним шляхом.

Але ми падаємо на чисті простирадла того самого ліжка, забруднюючи його своїми «ненормальними» тілами.

Напевно, намагаємось довести, що не лише чоловік та жінка можуть займатися тим самим. Хочемо, але все одно ховаємося.

Так же

простіше?

Легше?

Не хочеться довести, що ця людина — ваша кохана чи кохана?

Зовсім не хочеться?

Не хочеться надіти на нього чи неї обручку, повідомити батьків? Щоб вони спекли смачний торт, поговорили за столом, радіючи вашому щастю.

Зовсім не хочеться?

— Хочеться... — шепочу я, але мій голос зривається на виск. Мені дуже хочеться повідомити усьому світу, що він моє все.

Чим більше я думав про себе і перегортав у своїй голові наші спільні спогади, тим більше я розумів, що не вартий його.

Комендантська година давно стукала у двері. Караульні, як кроти, намагаються щось розкопати. Іноді мені здається, що вони давно вже все знають, але чекають на вдалого моменту.

Як і я.

Чекаю, коли Андрійко образить мене, скаже, що це було помилкою, що Я був помилкою.

Вдарить мені по обличчю і з огидою скаже, що я змусив його.

Чим раніше ми закінчимо відносини, тим більше часу нам залишиться на життя.

— Не думай занадто багато, — позаду мене чується до тремтіння знайомий голос. Я тушу сигарету і кидаю її у смітник. Я знав, що він не переносить сигаретного диму і раніше ніколи не курив в його присутності, завжди ховався, боячись огиди.

Переді мною моя планида.

Він розуміє все.

Знає все.

Йому не краще, ніж мені. Андрюша посміхається, плескає мене по плечу і ми заходимо до штаб-квартири. Попереду нас чекає розстріл невинних.

Десь далеко за нами спостерігають.

Нам лишилося недовго.