Він, вона і море

Untitled part

Як ніколи яскраве вдень сонце неквапливо заходило за горизонт, кидаючи на ще теплий пісок останні тьмяні промені. Тут, за стінами, кожен може відчути пануючу безтурботність, про яку так мріяли жителі, що опинилися у багаторічному ув'язненні непробивної звичайним смертним огорожі.

Адже для когось щирим щастям і заспокоєнням для душі, вимученої довгими жорстокими битвами, стало море; хтось не здатний відвести погляд від степу, що так і вабить до себе дикою природою; деякі ж в мирний час вважатимуть за краще безтурботно полежати в прохолодній тіні величезних дерев, що упродовж багатьох років були укриттям для команди відчайдушних розвідників.

Страшно навіть припустити, скільки крові волелюбних людей ввібрав в себе цей потоптаний титанами ґрунт. Крок за кроком, а попереду –- тендітна стеблинка квітки, яка пробивається крізь твердий покрив. Трепет крихітних білосніжних пелюсток, ніжність бутона, що ще не розпустився, давали зрозуміти, що рослини, точно так само, як і люди, вважаються лише порошинками в порівнянні з безкрайніми кілометрами незвіданого світу.

Лише через багато років людство нарешті осмислило суть життя без перешкод. І ось вона – свобода. Якщо раніше простір між трьома стінами вважався рятівним оазисом, а землі, що знаходилися за ними, – незбагненним міражем, то зараз варто докласти немало зусиль, намагаючись знайти хоч одну особу, яка думає інакше.

Таємниці вабили до себе допитливих людей, що всіляко боролися з найсильнішими супротивниками заради можливості лише раз в житті поглянути на небачені простори незайманої природи. Ці мрії були здатні зрушити з місця навіть того, хто втратив віру в перемогу борців, і надавали їм непохитного настрою рухатися вперед, до своєї головної мети.

А далі була перемога. Перемога, яка посіяла надію на нове життя навіть людям, що остаточно зневірилися, одночасно пройшлася землями людства, потягнувши за собою закривавлений траурний шлейф. Однак всі знали одне – вони загинули як герої, не ховаючись у закутках від несподіваного випробування на міцність, яке підготувала для них доля.

У ті важкі миті з кожного будинку був чутний нестямний плач овдовілих жінок та осиротілих дітей, які ще нещодавно буденно проживали день за днем, проводячи більшу частину вільного часу в крузі рідних і близьких. Їхнє лице вже ніколи не осяє радісна посмішка, а скорбота нещадно зітре безліч спогадів. Але в той же час вони чудово розуміють істину: усі жертви не були марними.