Консіліаріус для Графині

Життя в золотих кайданах

Що могло бути цього вечора краще, ніж просто відпочивати в чистій теплій воді? Для мене, ймовірно, нічого. Адже після важкого сьогоднішнього дня це дарувало такий бажаний й приємний спокій, що моє тіло й свідомість мов б просто зникли з цього всесвіту. Немов б душа покинула стіни мармурового палацу, в якому я був пташкою в позолеченій клітці, прориваючи в далекі простори невідомих місцин. Це викликало легку підсвідому ейфорію після такого досить тернистого шляху, пройденого мною, що всю свою радість з такого простого, на перший погляд, дійства описати смертними словами або розписати чистий білий папір було неможливо, як б не хотілося.
Проте, водночас з цим, в моїй голові досі розірваними шматочками згадок билися всі пережиті події сьогоднішнього й минулого життів, викликаючи легкий страх до примарного "завтра". І особливо це відчуття розливалося в глибині серця тоді, коли погляд очей падав на мерехтливий тихий вогник, який лякливо горів поряд зі мною на широкому кутку ванни. Здавалося б – це простий лиш вогник, що ховався в ідеально круглій розписаній вирізьбленими узорами свічці, яка освітлювала всю темряву гарної ванної кімнати в блакитних й бузкових відтінках. Та марилось мені, що цей жовтий вогонь розумів всі мої тонкі нитки думок, нехай й не міг нічого мовити у відповідь.
З ним в нас було щось спільне, може й зовсім примарно, проте мені і цього достатньо. Відлуння його світла тремтіло теплом не тільки на мармурових блакитних стінах, розписаних білими сузір'ями космосу та небесними тілами, але й щипало мене зсередини легким душевним болем порозуміння нашого спільного горя. Ми обидвоє були закуті в віддані нам рамки життя, почуваючи брак свободи в забитих чужими наказами легенях, що не в силі було вдихнути ковток свіжого повітря. Не в силі забути про те, що ти лишень слуга для високих журавлів в небі, якими поставали в баченні простих смертних, як я, статні та близькі до Верховного Світла вельможі, яким належить вся наша доля. Проте мені самому зараз було гріхом скаржитися на власну долю, яка так прекрасно склалася в рівний нотний стан, у порівнянні з іншими можливими її шляхами. . . І цьому було дві причини, які стали неймовірно вирішальними в цей період: розуміння свого стану та неймовірна вдача
   В декотрих книгах, які мені доводилося таємно вночі читати в своєму колишньому "домі вихованців", часто розказувалось про те, як жахливо розуміти весь жах життя в рабстві тіла й волі перед ліченими вельможами. Акуратними літерами було втілено на тих чистих сторінках силу розуміння цього, яка здатна вбити зсередини, щоб лишень пустота роздерала до крові серце. Але нехай це і бола нестерпно й справді, мені все ж було спокійніше розуміти та знати, що я сам перебуваю в такій пастці, мов та свічка в стінках з теплого віску, що в любий момент може впасти й загасити маленький вогник душі. Адже якби не розумів, як нижчі по статусу слуги, чиє існування було лиш брудом для владних над їх волею, то радше б просто згинув, ніколи не надіючись на можливе прекрасне краще майбутнє, що, ймовірно не зараз, та все ж коли-небудь настане. Зціпивши зуби від болі, я знаходив сили гріти в глибині себе надію, що коли-небудь ми всі розкриємо свої крила над землею цієї планети. Скоримо власну долю, щоб не коритися більш нікому в цьому світі. . .
  Але мої думки насправді – це лишень тихий шум води, який неможливо вловити в шумному всесвіті. Навіть незважаючи на свій доволі високий статус, як консіліаріус для однієї графині знатного роду Віола, я був просто ніким. Просто знівечений життям споглядач майбутнього. Лишень нижчий з чину радників для такої, як вона, вельможі, задачі якого були доволі простими, принаймі зі сторони посторонього.
Як наказало Верховне Світло нашого світу, такі, як я, радники та радниці повинні були в протиставлення слову вельможі, висловлювати власні думки, що мали б спільний корінь, проте ,по суті, були протилежними  за напрямком нескореної думки, себто показувати іншу сторону можливого їх вибору в цю мить. Ми мали знати й розуміти кожну їх думку та слово, щоб розкривати найглибший сенс їх висловів. А також виконувати будь-які інші вказівки власника, не забуваючи при цьому дотримуватись всіх тих правил, які встановило Світло для вихованців сумнозвісного "дому", де жили й зростали я і мені подібні особи, що в майбутньому повинні були посісти посади консіліаріусів, суддів та інших інтелігентних професій. Тобто тих, в яких розум та пам'ять були оцінені понад фізичну силу.
  Це були досить престижні чини, як для рабів,  особливо в порівнянні з іншими з можливих видів праці для смертних.
Проте окрім лічених плюсів, в моєї роботі була своя відповідальність та правила, наслідок яких був мені мало до вподоби, звісно ж. . .
Я мав бути ідеальним у всьому, що вимагалося від мене, що гнітило вічною моральною напругою та ідеально рівною поставою до болю в спині, що нагадувало ті часи, коли цю звичку в мені з всією притаманною "дому" без емоційністю виховували. Нехай за відсутність емоцій та співчуття "дім" нічого й було справді проклинати у своїх хворобливих снах, адже саме так він дозволяв своїм вихованцям впевнено тримати холодну голову, не виражаючи ні слова в заперечення владикам наших майбутніх життів, не пропустити й кришталево прозору сльозу через можливу їх образу своєї гідності, якої й не було з нашого породження у цей світ.
  Не менш важливою забороною віл Світла було те, що мені подібним категорично заборонено виглядати хоч на маленьку деталь інакше, ніж виставляла себе на огляд світу  володарська постать. І про це яскраво свідчило власне пастельно-лавандове волосся, яке  доводилося тепер тримати таким ненависно довгим для мене, що хвилясті пасма вже вільно торкалися плечей, а зараз, поки я дозволяв собі розслабитися в білому мармурі ванни, неприємно липли до худих світлих плечей, мов сосновий клей. Та вивчаючи тепер нав'язані іншими свої нови риси я піймав себе на думці, що насправді я радий бачити у відображенні примару тієї, з ким мене звела доля, хто загарбав собі мене у владні тендітні руки.
Адже, признаюся бодай собі, моїй вельможі Розалії її довге чорне волосся, яке, мов сама ніч, спадало повноводними річками до самих стегон, неймовірно личило, роблячи її подобу схожої до постатей описаних в книгах німф. Особливо коли молода графиня Розалія Віола одягала довге стримане плаття кольору сапфіру, вишитого прекрасними пишними волошками, на свою світлу тендітну шкіру, підкреслюючи одягом кожен свій елемент краси, а також гордівливий незламний дух в своєму по істинному красивому тілі. З жіночою легкою повнотою, яка ,на мій чоловічий погляд, була їй до краси, цій владній над мною жінці любий пропонував б руку та серце з палких до кохання графів, маркізів або ж навіть князів. М'які контури обличчя, гострий тонкий ніс у пару з пишними бровами, заокругленні тендітні плечі,на які не раз хвостом павича лягала її пухнаста сливова накидка - все в ній було поєднано, як в витворі скульптора.
І саме з нею вдача зіграла зі мною такий дивний жарт.
______________________________________
××××××××××××××××××××××××××××××××