Випробування життя |18+

Глава 26

Вже був ранок. Люди виходили з своїх домівок та йшли на роботу або ж по ароматну каву на сніданок. Ось так починається новий день у нормальних людей? Тоді я точно не в їхньому числі…

Ми тільки приїхали до мого дому. Можливо я б переживала, а що скаже ж батько? Де я була цілу ніч? Чому мене не було вдома? Але є одне але. Я точно знала, що дім пустий. Ні брата, ні батька, нікого. В якомусь роді так навіть краще.

Злізши з мотоцикла я розвернулася в сторону дому та вже думками була в душі та у ліжку. Але мене знов перервало протяжне шипіння за спиною. Я повернулася обличчям до Ітана і побачила, як він здоровою рукою тримає передпліччя пораненої. Рукав його футболки був весь у крові, а кулак був стиснутий до такого ступеня, що аж кісточки побіліли…

—«Ні, Евелін, ні. Не потрібно йому допомагати»—говорив мій мозок. Але я не могла не допомогти йому! Все ж він спас мене від того злого собаки… Чортова Совість! Зціпивши зуби я сказала.

—Ходи в дім, треба обеззаразити рану. І не заперечуй! Я ітак пропоную з чистого благородства.—розвернувшись, я пішла в сторону дому, чомусь впевнена, що хлопець піде за мною. Так і сталося. За декілька секунд я почула кроки заді мене і, сама не знаю чому, мимоволі посміхнулася.—Заходи і сідай на диван, я по аптечку.—кивнувши в сторону дивану, я швидко піднялася на другий поверх.

Зайшовши у ванну перше, що кинулося мені в очі-моє відображення в дзеркалі. Все лице вкрите маленькими царапинами, з шиї десь не десь можна побачити засохну кров, а у волоссі знайти опале листя. Мені теж не завадить промити рани, але це вже пізніше. Потрібно швидше випровадити мого гостя з дому.

Я спустилася на перший поверх і коли підняла очі на Роджерса-замерла. Хлопець сидів на дивані в одних лиш штанах, оголивши верх свого тіла. Його права рука-яка і була поранена-була в татуюванню. Якісь чорні, досить витончені візерунки. Я не могла добре роздивитися. У нього міцна статура з важкими м’язами та твердими біцепсами.

—«На такій «роботі» потрібно тримати себе у формі»—подумала я та швидко прийшла в себе. Ітан дивився на мене, але мовчав коли я його розглядала. Я, можна сказати, фізично відчула, як мої щоки горять. Тому, опустивши очі та відкривши аптечку, я швидко дістала звідтам перекіс та ватний диск, яким і буду промивати рану.

Укус був не сильно глибоким, тому я почала помалу відтирати засохну кров. Мені довелося стати з права від нього, щоб цей процес був комфортнішим. Роджерс не відривав свого погляду від мене та моїх рухів все контролюючи. Бісить.

Під його пронизуючим поглядом в мене все валилося з рук: то ватні диски розсиплються, то баночка з антисептиком перевернеться. А він все дивився на мої невдалі рухи, ніби глузуючи.

Раптом хлопець підняв іншу, здорову руку та підніс її до мого волосся. Я різко замерла. Мені здалося, що навіть не дихала. Ітан почав задумливо діставати з мого волосся листя, про яке я вже і забула. Навіщо він це робить?

Я не рухалася, а коли хлопець закінчив, продовжила обережно обробляти рани з повним нерозумінням на лиці.

***

Нарешті я закінчила! Перев’язавши останній раз бинтом, можна полегшено видихнути. Він встав і знов оглядів мене.

—Чому ти так витріщаєшся на мене?

—Тобі теж треба обробити обличчя. Все в царапинах.—він провів рукою по щоці, яка була найбільше ушкоджена. По моєму тілу пройшовся заряд току, згадуючи недавні події. Я відскочила від нього на крок, на що він посміхнувся і забрав свою руку.

—Я сама впораюся.—пробурмотала собі під ніс, але хлопець почув і, пожавши плечима, розвернувся до виходу. Але я не могла спитати найголовнішого. Тобі просто не засну, з’їдаючи себе з середини.—Стій!—сказала я, коли Роджерс вже був коло виходу.

—Що ще? Ти ж сказала, що впораєшся сама.

—Я не про це.

—А про що ж тоді?—він так подивився на мене ніби справді не розумів, які теми в нас є для спільного обговорення.

—Не роби вигляд, що ти не розумієш, про що я. Що це було на озері? Чому ти так поступив?

—Тільки не говори, що тобі не сподобалося.—хищно сказав той. Я від такого напору судорожно почала стріляти очима по всій кімнаті, тільки би не дивитися йому в очі. Він зухвало хмикнув.

—Але це не так!—я спрямувала свій погляд саме в його очі і з упевненістю сказала. Мені ж справді не сподобалося. Чи все ж таки…сподобалося?

—В будь якому разі не приймай це близько до серця, золотце. Так, я поцілував тебе. І що з того? Ти не перша і ти не остання. Знаєш хто ти?—це було не питання до мене, бо він тут же відповів сам.—Ти-просто загадка, розгадавши яку, вже не стаєш такою цікавою. Хто ж захоче роздивлятися пустий білий лист?—після цих слів він просто взяв і вийшов з будинку, хлопнувши дверима. На моїх очах виступили ледь помітні краплинки сліз, а душа покрилася відчуттям використаності.

—«Я просто одна з багатьох його пасій. Простий білий лист».—крутилися думки, які атакували з усіх сторін. Ще й дура піддалася йому! Цьому спокуснику підземного царства! Жаліла його дитинство!...

Але він ясно дав зрозуміти.

Я лише загадка. Тоді він-лише завдання, виконавши яке, я й не згадаю про цього самозакоханого кретина!