Музика розноситься кімнатою, запов- нюючи кожен її куток та занурюючи парубків у своє звучання.
Вони насолоджуються цим вечором, що поступово перетікає у ніч, вони насолоджуються компанією один одного і здається, що їм більше нічого й не потрібно.
Вони – друзі, які знімають одну квартиру і не дивлячись на те, що кожен із них має свою особисту кімнату, ці хлопці все одно полюбляють проводити вечори разом. Їм не обов'язково навіть розмовляти, вони можуть просто знаходитись поряд. Сидіти у одній кімнаті, слухати музику, займатись своїми справами та почуватись максимально комфортно.
І согоднішній вечір не є виключенням. Хан лежить на ліжку та грає у якусь чергову гру на телефоні, сенс яких Мінхо ніколи не розумів, бо йому будь-яка гра набридала вже після перших двадцяти хвилин.
Він віддавав перевагу книжкам, адже вони дають йому змогу прожити сотні й тисячі різноманітних життів разом з героями. Саме тому зараз він займається дослідженням чергового такого життя. Перегортаюючи вже енну сторінку, він бачить щось, що його особливо вражає.
— Ханні, послухай: 《Когось любити – це все одно, що оселитися в будинку. Спочатку ти закохуєшся в усі нові речі, щоранку радієш, що все це належить тобі, ніби побоюючись, що хтось увірветься у двері й заявить, що сталася жахлива помилка і що ти не можеш жити в такому чудовому місці. Потім, з роками, стіни вивітрюються, дошки тріскаються тут і там, і ти починаєш любити цей будинок не так за його переваги, як за недосконалості. Ти знаєш усі його закуточки й щілинки. І як зробити так, щоб у замку не застряг ключ, коли надворі мороз. І яка з дошок трохи прогинається під ногою. І як відчинити дверцята шафи, щоб вони не скрипіли. Ці малесенькі секрети й роблять його твоєю домівкою.》, – скажи, гарно написано?
— Так, справді дуже гарно, – відповідає Джісон, дивлячись прямо в очі Мінхо.
Він вже не вперше зачитує йому різні уривки творів, але чомусь саме ця мить відчувається якось інакше, вона здається особливою. Вони дивляться один одному в очі ще декілька секунд, після чого Мінхо відвертається назад до столу та приймається далі читати. Але слова чомусь більше не сприймаються цілими реченнями та їх сенс стає все важче уловлювати. Весь цей час він думає про цю мить, про те, що Хан йому подобається. Він усвідомив це ще рік тому, коли зрозумів, що його друг – це саме та людина, з якою він не стримує себе у кожній фразі, не сварить себе за кожен рух, не переконує себе, що треба говорити тільки правильні речі, адже нема потреби шукати правильні слова, коли не існує неправильних. Нема потреби старатися, нема потреби бути не собою, а кимось іншим та (майже) нема потреби брехати.
Єдине, про що він бреше – про свої почуття. Спочатку він сам не міг прийняти цього факту, намагався подавити це в собі та з часом зрозумів, що це марна справа.
Із думок його вириває голос Хана.
— Хо, може подивимось щось? – каже Джісон, перевертаючись на спину, бо тіло вже не витримає лежати в одній позі.
— А що? Є якась пропозиція?
— Та не те щоб є, просто згадав, що у нас десь завалявся попкорн і тому вирішив запропонувати.
— О! Мені подобається ця пропозиція, давай, – відповідає Хо, – знайди тоді якийсь фільм, а я поки піду приготую той попкорн.
Скомандував Мінхо та вже зібрався виходити з кімнати, але його затримала рука Хана, якою той схопився за його футболку.
— Що таке? – збентежено промовив хлопець.
— Я допоможу.
— Це ж просто попкорн, – каже Хо та завертає на кухню. Зриває поліетиленову обгортку та струшує пакет. – Упевнений, я зможу покласти пакет у микрохвильовку й натиснути кнопку.
— Ти завжди перетримуєш його там, – каже Хан, рухаючись за ним.
Мінхо тим часом вже кидає пакет у мікрохвильовку й зачиняє дверцята. Натискає кнопку "Пуск" та обертається до дверей.
— Ну то добре, слідкуй тоді за поп…
Він не встигає закінчити – вуста Хана притискається до його вуст. Хо хапає повітря, здивований несподіваним розвитком цього вечора, проте все одно посміхається у поцілунок, ковзаючи пальцями по щоці Хана, коли той відтісняє його до столу, притискаючи стегнами до стегон.
Ще через декілька секунд він відсторонюється.
— Вибач, я не мав цього робити, – каже Хан, намагаючись втекти якомога скоріше, але йому не вдається цього зробити, бо Мінхо тягне його назад.
Він затягує його у новий поцілунок, майже одразу поглиблюючи його та забуває про все навколо.
Цей момент кращий за все, що з ним було до цього, він не хоче щоб це закінчувалося, але через нестачу повітря доводиться все ж таки відлипнути від таких бажаних вуст.
— Не вибачайся, я вже декілька місяців мріяв це зробити, – шепоче Хо з розпаленими щоками та гарячкувато-блискучими очима.
— Ти не уявляєш наскільки я щасливий зараз, – відповідає йому Хан, захоплюючи Мінхо в обійми.
— Чекай, – каже Мінхо відсторонюючись, – відчуваєш цей запах? – запитує він з явною усмішкою на обличчі.
— Так…схоже, що ми спалили наш попкорн, – відповідає Хан та починає витягати покунок, із якого лине запах горілого, поки Мінхо заливається сміхом.
