Людина чорного й білого

『 1 』

Була за п’ятнадцять хвилин восьма ранку, коли Хан поставив свою гейзерну кавоварку на плиту.

Щоранку, вже майже два роки, упродовж яких вони жили у цій квартирі він робив це. Завжди насипаючи одну й ту саму кількість кави.
Після чого вони разом з Хьонджином випивали по чашці. Це був їх обов’язковий ранковий ритуал, без якого день не міг пройти добре.
Поки готувалася кава, Джісон одягнув свій худі та джинси, які не змінював вже, напевно, тиждень так другий.

                                  ***

Випивши чашку свого ранкового напою, він рушив на вулицю, подивившись перед цим на двері – з тим особливим виразом, який зазвичай мають люди, які впевнені, що нікчемний світ за ними неодмінно їх сьогодні розчарує.
На вулиці було вже доволі прохолодно. Напевно, скоро люди почнуть діставати із верхній полиць шаф свій теплий одяг, а можливо, хтось розумніший це вже зробив.
Хан завжди ходив пішки, слухаючи музику у навушниках та розглядаючи оточуючий світ. Сьогодні було доволі хмарно.

«Можливо піде дощ» – подумав хлопець.

У таку погоду хотілося лишень сидіти вдома під ковдрою та пити щось тепле або ж просто спати.

                                  ***

У приміщенні була ціла купа студентів і кожен з них кудись поспішав.
Хлопець знайшов потрібний йому кабінет, зайнявши перше побачене місце, він майже одразу опустив голову на парту.
Його змусив підвестись знайомий голос поряд:

— Джі! Доброго раночку! – це був Лікс, його друг. Він познайомився з ним у старших класах, коли перейшов у нову школу.
Цей юнак майже завжди посміхався і ця посмішка була заразною, тому Джісон, сам того не помічаючи, починав посміхатись йому у відповідь.

— І тобі доброго, – промовив він, позіхаючи.

— Не виспався? – помітивши це, запитав Лі.

— Ага, – відповів Джісон, – знову зміг поспати усього декілька годин.

— Ну чого ж ти так себе не бережеш то? – обурився хлопець.

— Наче ти не знаєш…– пробурмотів собі під ніс Хан, але так, щоб його почули.

— Добре, зрозумів. Так, що ж я взагалі хотів спитати? Ти б не хотів сьогодні прогулятись до кав’ярні після пар розвіявся б заодно?

— Я б залюбки, але ні, вибач. Вже маю деякі плани.

— Не вибачайся. Якось іншим разом сходимо, – підбадьорюючи друга, сказав Лікс.

— Обов’язково…

                                  ***

Нарешті ці ненависні пари скінчились. Ні, Хан звісно сам обрав свою спеціальність і вона йому навіть подобалась, але лише до певного моменту, поки все не полетіло шкереберть.
Зібравши всі свої речі, він попрямував до виходу, не забувши перед цим попрощатись з Феліксом.
Хлопець мав собі на меті потрапити до квіткового. Цю задачу він успішно виконав. Розрахувавшись з доволі приємною продавчинею, Хан вирішив все ж таки зайти до кав’ярні та взяти собі американо, щоб зігрітись і, якщо пощастить, хоч трохи прокинутись.

                                  ***

Джісон стоїть перед Хьонджином, важко зітхаючи та прикриваючи очі:

— Все не до ладу, коли тебе немає. Я вже втомився тинятися туди-сюди просто так.
Він не відповідає. Хан торкається квітів.

— Це твої улюблені – жоржини.
Та на це відповідь теж не надходить. Він стоїть та дивиться на нього ще хвилин п’ять.
Нарешті кладе квіти, торкаючись великого каменя і ніжно гладить його, ніби торкається щоки свого хлопця.

— Я сумую за тобою – шепоче він наостанок.

                                  ***

Його коханого немає вже шість місяців, а він все так само щоранку робить дві чашки кави.
Хан є людиною чорного й білого. Та лише один хлопець був його кольором. Усіма кольорами його життя.