Випробування життя |18+

Глава 39

Евелін Мерфі

Дриль будильника заполонила собою всю кімнату. Я важко простонала, не бажаючи відриватися від подушки. Лежачи на животі, я просунула руку під подушку нащупуючи там свій телефон. Він не переставав видавати бісячий звук, а лише набирав сили.

Діставши його з-під подушки, я примружила очі-яскравий дисплей засвітив мені в обличчя. Була сьома година. Пари о восьмій. Потрібно вставати...

З ще одним глухим стоном я сіла на край ліжка. Голова розколювалася. Скільки я спала? Цілу ніч я не могла заснути, давлячись своїми сльозами. Денні, Френсіс, Ітан, пророцтво... Все так разом навалилося на мене.

Від різкого підйому голова пішла кругом, через те я була змушена впертися об стіну над ліжком. Пару секунд постоявши, даючи організму привикнути, я випрямилася і вже без опори могла йти. Вчора посеред ночі-коли мене привіз Бен-я прослизнула до своєї кімнати, залишаючись не поміченою.

За тата я не переживала, ще минулого ранку знала, що він затримається на роботі. Цього місяця багато затримали ворів та вбивць, отже, його чекають насичені інтерв'ю. А от Денні. Він взагалі прийшов додому? Як мій брат міг працювати на Роджерса? Це досих пір не вкладалося в моїй голові. А головне питання...навіщо? Навіщо йому була така небезпечна робота?
Душ. Мені терміново потрібно прийняти душ.

Я відкрила тумбочку шафи та дістала звідтам чистий одяг-сині джинси та просте біле худі з написом «Queen» і маленькою короною над нею-подарунок Вільяма на день народження. Притиснувши речі до себе, я легенько привідкрила двері і на носочках, майже безшумно, пройшла до ванної.

Перші дні я не могла заходити сюди без істерики-доводилося йти із закритими очима. Бо лишень я відкривала зіниці, зразу бачила різні сюжети подій. Плач, крики, істерики, а в наступну мить Ітан, темнота, його шепіт. Ноги підкосилися, але я прогнала цю мимовільну слабкість. Це було вже давно! Томас мені зрадив, я не повинна його жаліти! Вирвати сторінку цього минулого і спалити разом з іншим сміттям? Так роблять сильні дівчата, коли вони розходяться зі своїми колишніми? Тоді я не одна з них….

Стерти резинкою спогади-запросто, але слід від них завжди залишиться. Цей слід буде супроводжувати і тягтися за мною шлейфом все життя. Така іронія долі? Погані спогади ніяк не можна забути, а добрих здобути? Хто сказав, що час лікує? Ця людина була повним психопатом. Рани на душі лише затягуються, але шрами залишаються. З них теж може сочитися яскраво червона кров, а біль буде такою нестерпною, що навіть фізичною її неможливо заглушити. З кожним днем, місяцем, роком воно буде віддавати тупим смутком на дні розуму. Від цього нікуди не втекти...