Випробування життя |18+

Глава 41

На під’їзну доріжку з ревом сирени заїхала швидка. Сині та червоні вогні почали відбиватися від білих халатів лікарів та медсестр, які швидко вибігли на допомогу. Парамедики відкрили двері швидкої, а інші лікарі швидко повезли ноші до головного входу.

—Готуйте операційну! Зателефонуйте у банк крові та терміново другу позитивну мені!—викрикував лікар своїм колегам, провіряючи пульс і рефлекс очей молодого хлопця.

Чергового нещасного, над яким посміялася доля.

Коли вони проїхали попри мене-я стояла на ганку лікарні, коло самого входу-я лише встигла розглядіти обличчя хлопця, якщо його можна так назвати. Його майже було неможливо розпізнати через різні рани та кров’яні бинти. Скоріше за все, він з ДТП. Живіт скрутило від нудоти, тому я швидко розвернулася і поспішила спуститися по сходам вниз.

Сьогодні зранку була сильна гроза. Коли мене привіз Бен і я закрила двері, хмари начебто не витримали цієї напруги і розірвалися, показуючи свою безпорадність. Блискавки розсікали темно-синє небо, а грім можна було почути навіть у міцному сні. Зараз же, від ранішнього божевілля залишилися лише калюжі на дорогах. Жовто-багряне листя плавало у воді та мирно лежало на бруківці, в той час як двірник бубнив собі щось під ніс і з нахмуреним лицем замітав їх. Хоч зараз був вже і обід, сонце лише пробило свій перший ясний промінь, освітлюючи ним одне невелике деревце. Воно було повністю голе, його листки утворювали на землі коло навкруги самого стовбура, а голі гілки легенько колихалися від вітру.

Я накинула на себе капюшон толстовки та, щільніше запустивши голову у свою куртку, направилася у бік дороги. Зараз пройду декілька зупинок та сяду на метро, а там вже буду вдома. Я б могла попросити батька мене підвезти-сьогодні в нього нарешті вихідний-або Ліама, чи ту ж Стейсі, але мені треба було прогулятися та освіжити мозок.

Я йшла вздовж дороги по тротуару, переступаючи рівно через плитки. Думки терзали мою душу вбиваючись в ребра і просячись на волю. Я старанно заглушала їх у собі, але раз за разом вони пробивали бар’єр і все ж на долі секунд опановували мій розум. Я просто йшла, дивлячись собі під ноги, і не помічала навколишній світ. Його начебто поставили на паузу, залишаючи в живих лише глухі удари мого серця, які віддавали в мозок, заглушаючи при цьому інші думки. Звуки машин були розмиті і вони самі звучали далеко на задньому фоні, а голоси людей давно вже не розрізнялися.