Випробування життя |18+

Глава 42

Долоні, коли стикнулися із бетонною підлогою, запекли від незагоєних ран. Закусивши щоку, щоб стримати підступаючи крик болю, я зажмурилася і далі опустила голову вниз. Пройшло не більше декількох секунд, але для мене наче ціла вічність. Думки прокручували всі наші зустрічі з Роун, шукаючи місце роздолу. Відколи вона стала мені ворогом? Від самого початку чи від недавно? Зараз Олівія тут, з тими людьми, які викрали мене. Що їх пов’язує?

Що мене пов’язує з ними…?

Навколо панувала тишина. Ні голосів, ні кроків, ні дихання інших людей я не чула. Лише звук стрілки годинника порушував цю гробову тишу. На хвилину мені здалося, що я зовсім і сама. Що це все сон, а люди лише образи моєї уяви. Так хотілося повірити в це, що ось, я прокинуся і все буде як колись, але ні. Я знала, що як колись вже точно не буде. Ніколи.

Як тільки ми переїхали сюди, як тільки я почала шукати правду про смерть моєї матері, яка не давала мені спокою усе дитинство, запустилася цепна реакція. Розплутуючи нитку за ниткою я не знаходила відповідей, а лише поглинала у це минуле.

—Я давно хотів з тобою познайомитися, Евелін.—я здригнулася від голосу, який прозвучав біля самого вуха. Такий противний та хриплий. По шкірі пройшлися мурашки від його тембру.—Ну що ти.—продовжував той.—Не потрібно ставати на коліна переді мною. Я не Роджерс, який самоутверджується за рахунок слабших. Не бійся мене, я точно не буду вбивати нашу гостю.—він глухо розсміявся, але я не звернула увагу на його слова. В ту ж секунду сильні руки підхопили мене під руки та потягнули дороги. Погляд все ще був притягнута до низу, тому я побачила чорні лакові туфлі, які блиснули від сонячних променів.

Мене боляче взяли за підборіддя та підняли голову догори. Яскравий промінь світла освітив очі і я зажмурилася. На вулиці все ще був день, але чи це той самий, коли мене викрали, чи ні… а якщо пройшло вже декілька діб? Батько буде переживати? Чому я не подивилася, яке сьогодні число!

Я не бачила обличчя чоловіка, голос якого чула, але в моє поле зору попав його образ. Вишуканий строгий костюм, з-під якого виглядала вигладжена строга сорочка та чорний галстук. Піджак обрамляв широкі плечі та руки, які були запхані у кишені штанів, але з-під прямого манжета виднілися обрамка годинника.

—Подивися на мене.—вимогливий голос прозвучав збоку. Я, привикнувши до світла, підняла голову вище. Спершу побачила велику шафу позаду, потім вугільне волосся яке трохи віддавало сивиною, лоб з невеликим, але помітним шрамом збоку та… Я осіклася. Голова відкинулася, від чого потилиця зустрілася із грудями того хлопця, який ще досі тримав мене. Двоє, майже однакових на вигляд чоловіків засміялися, а я з жахом почала стріляти очима по приміщенню. Коло великого столу стояла Роун, впершись стегнами на нього. Вона пропалювала у мені отвір та насмішкувато посміхалися.