Випробування життя |18+

Глава 44

Ми йшли по довгому коридору університету в повній тишині. Те, що сталося декілька хвилин назад вивело не тільки мене із себе, а й хлопця також. Бен, насупивши брови, дивився строго вперед та йшов не збавляючи темпу. Я ледь встигала за його швидкістю. Чортовий двохметровий велетень! Я більше не можу бігти отак за ним в повній тишині. Від того, настільки швидко проносилися вікна з боку, голова почала кружитися. Не знаю... тілом я була тут, але думками ще досі там, у аудиторії.

Було стільки питань. Хоча, вони нікуди і не пропадали.

Думки літали одні за одними не в силі зібратися в єдині, більш менш адекватні фрази. Я протягнула вказівний та великий палець до зап'ястя своєї руки та вже хотіла доторкнутися до холодних каменів, які більшість мого свідомого життя обрамляли її, та вчасно зупинилася. Ні, ще одну біль від пустоти я не отримаю.

—Стій.—хлопець різко зупинився та запитально подивився на мене.—Стій, зачекай. Я не встигаю за тобою!—секунда роздумів, а потім хлопець закинув голову назад і засміявся, потираючи одною рукою примружені очі.

—Не встигаєш за мною? Може тебе на руках понести?—я стукнула ногою та підняла голову догори, пройшовши повз нього далі. Коли я проходила то не сильно вдарила його ліктем під ребра і відбігла на декілька кроків в перед.

—Пошкодуй свої м'язи! Взагалі, що ти робиш тут? Пройшло лише два дні після аварії?

Аварії, яка була запланована для Ітана.

—Я казав, що не буду довго затримуватися в лікарняному ліжку. Ще стільки всього треба зробити перед тим, як на Бостон обрушиться перші приморозки і колеса перестануть чіплятися із бетоном дороги. Хоч Крилатий Звір зараз не приймає участь у різних гонках, ніколи не потрібно забувати про тих, кого він має за своєю спиною.—від згадки про Роджерса по моєму тілу пройшовся електричний струм. Паркер, скориставшись моєю заминкою, порівнявся зі сною, а згодом і пройшов далі.

Неприємне відчуття окутало мене. Я так і не вибачилася перед ним за свої слова. Так, я не знала нічого про те, що той сирота, але відчувала цю провину.

—Бен...—протягнула я. Він не розвернувся до мене, а лише кивнув, що слухає.—Вибач, я не мала так різко говорити про твоїх батьків. Мені Ітан розказав і...мені дуже шкода тебе...—хлопець зупинився, не промовивши ні слова. Я налякано чекала його реакції. Як він реагує до втручання у його минуле? Якщо я до цього часу спокійно, то він...?