Випробування життя |18+

Глава 51

—Давайте подивимося, що скриває ця флешка...—я попродувала під'єднати знайдену вчора флешку до свого ноутбука, але це вийшло в мене не з першого разу. Через хвилювання, я ніяк не могла правильно вставити її і почала нервуватися. Нарешті ноутбук подав сигнал про підключення і я облегшено видихнула, та тривога почала наростати з новою силою. Вісімнадцять років... Невже за весь цей час цю флешку ніхто не знайшов? А якщо це не мамина? Можливо ж якоїсь компанії чи іншої людини... Я перевела погляд на маленький металевий прямокутник. Букви від ранішнього світла ще більше заблистіли. Ні. це була флешка моєї мами. Роуз Мерфі. Цей браслет з шифром-який Роуз практикувала в дитинстві Денні-ще одна її звістка з минулого, криша і ця «винагорода». Я не хотіла згадувати момент з дивним чоловіком, який чуть не скинув мене. Це просто людина Оуена, який мав налякати мене. Не більше і не менше. Просто його підданий. Шайка, такий самий, як і я.

Відкривши файл з флешкою я побачила лише одну папку без назви. Таємниця... Це все викликало у мене питання. Чи хотіла мама, щоб я знайшла її власність? З одного боку так. Навіщо були всі ці загадки, пророцтва, коди. Але з другого, можливо, вона хотіла щоб ми ніколи не повернулися сюди, а те, що є зараз на цій флешці-небезпечно?

Ця думка заставила мене ще більше розхвилюватися. Мені слід було віднести це в поліцію? А якщо там щось особисте, щось лише для мене? Боже скільки питань викликає ця чортова флешка!

Я направила курсор мишки на папку, бажаючи вже по швидше розправитися з тим. Від пульсу у скронях не було чути сторонні голоси. Кожний дюйм мого тіла защипав, а по шкірі пробіглися мурашки. Вже майже натиснувши мишкою на довгоочікуваний файл, як у двері різко хтось стукає і тисне на ручку. Я із відкриванням дверей швидко закриваю кришку ноутбука і з повними страху очима дивлюся на заходячого батька. Він насупив брови, дивлячись на мої стиснуті руки на столі та явне переживання.

—Доню, все добре?—з недовірою спитав той. Я видихнула, пробуючи заспокоїти шалений ритм свого серця, та проговорила більш спокійно.

—Так, так.—швидко побормотала я.—Тобі щось потрібно?—попробувавши перевести тему, я спокійно забрала руки зі стола.

—До тебе там подруга прийшла. Антоніна здається. Спустишся?—тільки зараз я огляділа одяг Вільяма. Він був в простих домашніх штанах, сірій кофті та домашніх тапочках, але найбільше мене розвеселив цей милий зелений фартух з рожевими квіточками. Я прикрила рот долонею, стримуючи хихотіння. Батько незрозуміло похилив голову вбік та оглянув себе. Його погляд став яснішим і той оскалив зуби в добрій посмішці.