Міжмісто

« Послухай, що зірки розкажуть »

- Ви що, жартуєте?! Та лише за перевезення я віддаю два срібняки, а ви пропонуєте мені продавати за таку ціну? Не знаю як у вашому світі, але за таке нахабство в нас можна між брів отримати, ось як! – продавчиня не чекала більше ні хвилини, і силоміць почала випроваджувати покупця.

- Ну-ну знаєте, з таким відношенням у вас нічого не куплять. Я-я знайду тканину ще краще від вашої й срібняка не-не переплачу, - відповів чоловік і вийшов з крамниці, розлючено перекидаючи через плече декоративну змію.

    Вулиці Міжміста завжди були переповнені купцями з інших світів. Хтось продавав гірке сунельське варення, хтось - шаманські амулети для підняття врожайності, а хтось вивчав полички з солодощами, щоб потішити дарунками всю сім'ю. Між прилавками бігали босі діти, вони підіймали над головами важкі, соковиті грона винограду, що їм подарував добрий старий мандрівник. Кожен з гостей Міжміста приносив із собою клаптик свого світу, чи то традиційний одяг, чи то пісню. І всі вони вже давно стали частиною цього чарівного місця.

    Чомусь на серці було так спокійно в ці моменти, хоча від гучних розмов вже через годину починала гудіти голова. Звуки стихали лише біля Дверей – величних порталів, які щодня пропускають крізь себе, заповнені товарами, візки, а також звичайних шукачів пригод, яким не сидиться вдома. Поряд струнко стоять хранителі. Вони відповідають за безпечну переправу, а також зачиняють Двері, коли час відвідування закінчився. Їх обладунки так і виблискують під палючим сонцем, хоча холодний погляд, змушує тричі подумати перед тим, як порушувати правила.

- Сьогодні без дружини, Злотиск? – запитав рудоволосий хранитель.

- Так. Ох леле, вона десь підчепила трикляту застуду. А я тепер ось хочу купити їй того бджолиного чаю, ну пам'ятаєте, там за лавкою з квітами продають. Чарівна річ хочу сказати, всяка хвороба вже на наступний ранок відійде, – відповів Злотиск.

- Оце ж біда. Нехай швидше одужує. Бережіть її пильніше, а то я погляну, діти зовсім нечемними стають, як матусі нема, – сказав чоловік, марно намагаючись відібрати свого шолома в малечі.

- Хе-хе, і не кажіть. Ну бувайте здорові, ми ще до вас заскочимо на зворотному шляху, – пообіцяв купець.

- Тато, тато. Поглянь це ж справжнісінький замок!- сказала одна з дівчаток.

    Там, прихована від усього галасу, самотньо стоїть королівська резиденція. На верхівці даху витанцьовують різьблені білочки. А вікна з кольорового скла пускають до кімнат палацу грайливих сонячних зайчиків. Вони стрибають по стінах, доки не врізаються в заклопотаних покоївок. Ну й прудкі вони, то білизну розносять, то страви новоспечені. Ніколи не знайдеш їх без діла.