Стань моєю надією...

Розділ 14

Примірюючи ще одну сукню, дивлюсь на себе в дзеркало без ентузіазму, а тоді виходжу з примірочної до матері.

–Покрутись.–роблю те, що вона просить, та кручусь, а тоді зустрічаю не задоволений погляд матері.–Іди і міряй наступне.

Уже близько 5 годин ми вибираємо мені сукню, на сьогоднішній вечір, у матері буде ще один аукціон, та матері не підходить ні одна приміряна сукня. Одягаю наступну сукню рожевого відтінку, як і попередня тільки на тон темнішу. У матері фетіш на рожевий колір, тому я з дитинства ношу речі тільки цього відтінку, тільки в інституті можу носити, що захочу.

Знову виходжу та бачу незадоволення матері. Вона оглядає мене та зітхає.

–Ні, це теж не те.

–Чому, вона ж підходить.–незадоволено обурююсь я.

–Ні, ти не бачиш, що на боках вона зібралась складками.

–Візьмемо на розмір більше.–розмір і справді був мені малуватий.

–Ні-ні, це тому, що ти не слідкуєш за собою, подивись як ти поправилась.–дорікає матір, уже в котре за сьогодні.

Ще один пунктик матері, це лишні кілограми, яких на її думку у мене забагато, притому що важу я тільки 48 кг, та матері це забагато.

–Знімай, давай переодягайся і їдемо додому.– я заходжу у примірочну, та бачу як на очах збираються сльози, змахую їх та переодягаюсь.

                                  ***

–Це не те, ні і це не підійде, а це давно треба було викинути.– матір перериває мою шафу шукаючи сукню на вечір, а я сиджу перед туалетним столиком, поки мені роблять макіяж.–Може це, ні теж не те, теж не підійде.–не витримую та різко встаю.

–Достатньо.–кричу я, та додаю
–Залишіть мене з матір'ю на одинці.– дівчата кидають погляди, а мати киває їм.

Коли вони виходять, мати кидає на мене дивний погляд, а я повертаюсь до неї.

–Це що тільки, що було?

–Достатньо, я не витримую більше.

–Що ти маєш на увазі?–гнівно запитує матір.

–Я не витримую, ці наряди, те не підходить, те не те, а ці зачіски, макіяж, достатньо, я не можу так більше, ти думаєш тільки про те, чого хочеш ти, мені це все не потрібно.–вибухаю, та виговорюю матері не задоволення.

–Закінчила?–вона підходить до мене.
–А тепер послушно сідай та дороблюй макіяж, а через годину ти повинна бути на низу в ідеальному стані.–вона направляється до виходу, та я продовжую.

–Ні, невже ти не розумієш, я не хочу іти на цей вечір, не хочу бачити ці фальшиві посмішки, не хочу, я більше не можу, я не витримую...–я замовкаю коли відчуваю обпік на щоці, моя голова повертається в інший бік від удару, щока починає горіти, а сльози течуть по щоках.

–Достатньо, маєш годину, щоб привести себе в порядок.–і тоді вона виходить з моєї кімнати.

Повертаюсь до дзеркала та бачу, що щока починає червоніти та опухати. Я дивлюсь на своє відображення пустим поглядом, нічого не відчуваючи в середині, хоча обличчя горить. Пустота заповнює мою душу і я не відчуваю нічого окрім неї....