День коли все змінилось

Початок

Україна, 10 травня 2013 рік.

Ранок 10:17
Я стою на кухні, нарізаючи фрукти для фруктового коктейлю. Необережним рухом руки, зробив глибокий поріз на лівій руці. 
– Ай, дідько! Чому я такий везучий? - Запитав сам себе з ноткою сарказму. 
З рани почала швидкими темпами виринати кров. 
– Блять, на стіл вже накапало, потрібно затиснути рану.
Щоб закрити поріз я взяв з серветниці серветку, якою повитирав і затиснув свіжий поріз. В цей момент зазираючи у вікно, побачив людину, яка нерухомо лежала на асфальті.
– Знову алкашня. - Пробурмотів собі під ніс.
Через деякий час помічаю жінку, яка швидким темпом наближалась до лежачої людини. Нахилившись і подавши руку, вона спробувала допомогти чоловікові піднятись на ноги. З першого разу їй це зробити не вдалось, але на другий раз з великою важкістю вона підняла його й потихеньку донесла до сусіднього будинку.
Після того як жінка з чоловіком пропали з поля зору, я повернувся до своєї справи. Подивившись на свою руку, побачив серветку, яка була повністю червоною через те, що ввібрала занадто багато крові.
– Ну, твою ж… Чому так швидко? Я ж лише приклав її. - Обурено мовив та пішов до кімнати, аби взяти аптечку. Витягнувши аптечку з тумбочки, взяв з неї перекис та лейкопластир. Почистивши рану від інфекції, заклеїв її та поставив аптечку на стіл, попрямувавши на кухню.
  Увімкнувши телевізор, докінчую свій незавершений коктейль. Дорізавши фрукти, закидую все у міксер та додатково заливаю цю всю справу молоком.
Через пару хвилин, після того, як міксер завершив свою роботу, я взяв з підставки кухоль  та налив туди свіжо-зроблений молочний коктейль. Зняв з міксера ковшик і поставив в умивальник. Сівши за стіл і попиваючи мілкшейк, дивлюсь на екран телевізора.
– Нудно...
Раз переключив канал, другий раз переключив.
– Нічого цікавого.  
Вимкнувши телевізор, я пішов у кімнату та ліг на диван. Після чого задрімав.

Обід 15:24

Прокинувся я від надсильного гуркіту в двері.
– Хто там так сильно хоче зайти до мене до дому?! - Обурено пробурмотів і підійшов до дверей. Відчинивши їх, я побачив на порозі свого друга Максима.
Максим у стані паніки швидко забігає до мене та починає щось бурмотіти, але з його станом мені не вдалося зрозуміти контекст його речень.
– Заспокійся та говори помаліше, я тебе не розумію. - Кажу другові, бо ніхрена не розумію.
Максим заспокоївся та почав говорити повільніше:
– Ти сирену чуєш? Ти бачив новини? Ти взагалі розумієш, що відбувається?
– Та ні, тут сирену не чути у мене. - Дивлячись на Максима, відповідаю.
– Вмикай швидше телевізор! Там люди у воєнній формі починають утворювати блокпости й безпечну зону для захисту населення від інфекції. - дивлячись на мене в паніці, сказав Максим.
– Стривай-стривай, якої інфекції? 
– ВМИКАЙ! КАЖУ, У НАС ЧАСУ ОБМАЛЬ!! - Збільшивши свій тон до крику, він пробує донести мені інформацію.
Я взяв пульт у праву руку й одразу вмикнув телевізор. Довго не гортаючи, я потрапив на канал з новинами:
– Повторюю, не виходьте на вулицю! Є велика небезпека заразитись інфекцією! Зачиняйте вікна, двері, всі прорізи вологими тканинами або рушниками! - Звертається ведучий новин. 
Дивлюсь на новини та думаю про себе:
– Що блять коється? Чому?
– ШВИДКО одягайся, бери необхідні речі і вшиваймося! - Максим підганяючи мене, допоміг зібрати речі. 
Я взяв всі необхідні речі: рюкзак, аптечку, батончики, кобуру з маленьким револьвером і набої з тумбочки. Після чого ринувся з Максимом до виходу в під'їзд.
Спускаючись по сходинкам, ми почули, як хтось застряг у ліфті.
– ГЕЕЕЕЕЕЕЕЙ, ГЕЕЕЕЕЕЙ, ДОПОМОЖІТЬ! - Лунає з-під закритих дверей крик. - Будь ласка! Я не знаю як вибратись! Ніхто не відповідає на дзвінки й я не знаю, що робити!
– Ми не маємо часу на нього! Йдемо! - кажу Максиму, ігноруючи прохання про допомогу. Ми побігли до виходу на вулицю.