Випробування життя |18+

Глава 55

Евелін Мерфі

Там, де все почалося...

Наше місце...

Троє можуть зберегти таємницю, якщо двоє з них мертві...

Чи мають всі ці слова одне значення? Чи зв'язані вони між собою? Чи дізнаюся я відповіді на них сьогодні?

Мої кроки тонули в шуршанню гравію від інших людей та машин, які одна за одною припарковувалися коло нас та виключали фари, занурюючи присутніх в сутінки вечора. Туман, хмарна похода, а менш ніж за годину-темнота. Ідеальний час для полювання Яструба.

Я переступила з ноги на ногу, розглядаючи закинуту будову і шукаючи схожість із планом, який вивчала до обіду. Вона була за декілька десятків метрів від нас, огороджена старим-і місцями порваним-парканом із сітки. Зліва від мене були розкриті ворота-запрошення для входу. Він чекає... Вже по ту сторону паркану була одна машина Оуена, фари якої були ввімкнені.

—Тут так тихо і спокійно...—я проговорила на пів шепотом, все ще роздивляючись стару будівлю школи. Два поверхи-як і казав Ітан-без вікон і з не дуже надійними стінами. Вона не викликала відчуття захисту-лише мороз по шкірі. Колись сюди спокійно ходили діти і проводили більше половини дня, але зараз і секунда проведена там-щастя. Школа мала два виходи. Я в уяві почала згадувати карту з синіми та червоними лініями. Ось одна лінія бере свій початок коло головного ходу і веде аж до кінця коридору, різко розвертаючись направо, в бік їдальні. Там був перший запасний вихід-раніше вхід для службового приміщення. Протягом усієї головної лінії йшли розгалуження в різні класи та приміщення, з яких також можна було вийти. Взагалі, школа не була велика. На першому поверсі майже весь простір займав хол із їдальнею та всього декількома кутовими класами.

—Скоро тут буде чути лише вистріли та молитви про пощаду...—я зіщулилася і ширше відкрила очі. Перед мною все ще була огорожа, але ззаду... Мурашки пробіглися по шкірі. Ззаду говорив його голос.—Ти запам'ятала наші правила?—я кивнула, все ще не розвертаючись до хлопця. Моє волосся було зібране у низький хвіст і я відчула як пальці Роджерса занурилися в пасма, розділяючи їх.—Не забувай їх, золотце, бо я не буду рятувати твій зад, якщо він влізе не туди куди треба.—хриплий шепіт коло вуха протверезив і я відсторонилася від хлопця. Він безмовно кивнув до Бен з Стейсі і ті, які стояли далі від нас, підійшли.—Зараз ми йдемо лише вчотирьох.—почав говорити Ітан.—Люди Моретті розходяться по периметру у коли я дам тобі, Паркер, знак, ви зайдете в приміщення. Чуєте? Не швидше!—всі кивнули не намагаючись спорити.—Ліам, як зв'язок?—хлопець доторкнувся пальцями до вуха в яких в туж секунду прозвучав голос Росса.