[від першого обличчя]
Це найбожевільніша мить, яку я запам'ятала на все життя. Момент, що змінило моє життя яке і уявити ніхто не міг.
Коли я майже зупинилась, я почула голос, що мовляв мені тікати, тікати і не обертатись, щоб там не сталось. В мене наче відкрилось друге дихання, не марнуючи час я побігла, бігла так як ще ніколи. Почався дощ, безумно сильний. Здалося, що навіть матінка природа хотіла мені завадити. Через холод, через голод, через зливу, через втому не встигла помітити як я на живій трасі опинилась, але це мене не зупинило, наче мною хтось керував. Боковим зором я бачила шо наближається велика фура на дуже високій швидкості, і вона би мене збила. Я розуміла, я думала, я боялася що від смерті мені не втекти, в той момент час застиг, а з ним і я сама. В той момент мені спало на думку - "може така моя доля? Може це єдиний хороший сценарій для мене? Може не судилося мені не втекти від смерті, від лиха страшного?" Я підслизнулалсь в той момент, коли фура могла вже 10 разів зрівняти моє лице з землею, але в останню мить я сотворила якесь диво, наче фокус зі зникненням. Я побачила сяйво, у формі зірки, і чомусь, у цю мить, я відчувала дежав'ю, до поки я в пекло не потрапила...
ЗА ТРИ ДНІ ДО ЦЬОГО
[оповідач]
Після відрядження до Парижу, Джейн Лоран нарешті повертається додому. Сидячи в потязі, рахує хвилини, коли вона приїде у своє рідне містечко, до своєї доньки та чоловіка. здавалось що час наче застиг, їй було нудно. Жінка вирішила зайняти себе газетою, що зазвичай лежали в кожному вагоні, нічого цікавого там зазвичай не писали, але щоб вбити час Джейн вирішує все ж таки взяти почитати пару сторіночок свіжої газетки. На першій сторінці великими літерами написано:
«СІМЕЙНІ РОЗБІРКИ ПІДХОДЯТЬ ДО СВОГО ОЧІКУВАНОГО КІНЦЯ! ДЕТЕКТИВ ЛОРАН СПІЙМАЛА КАЇНА!»
— понавигадують бездарних заголовків, аж сором викликає - подумала про себе жінка. раптом хтось перевага її читання.
— Джейн Лоран? - поцікавився молодий хлопак;
— Вам щось потрібно, юначе? - відповіла запитанням пані;
— Неймовірно! Справжня Джейн Лоран! Я перепрошую що турбую вас, я...
— не варто, не така вже я медійна особистість) - перебила пані хлопака;
— Мадам, дозвольте представитись, мене звуть Артур Бентакур, я молодий журналіст що, поки не має певного досвіду, чи можу я задати декілька запитань стосовно вашого недавнього прориву в кар'єрі?
— Хм... запитуйте - із сумлінням відповіла пані Джейн. пані не мала великого бажання відповідати на чиїсь питання, але це принаймні кращий варіант ніж читати ту нудну газету.
— Тоді не будемо витрачати час.
Як у вас вийшло схопити найстрашнішу людину у всьому Парижі? Ні поліція, ні детективи, не могли нічого про нього дізнатись за ці всі довгі роки, але коли ви взялись за цю справу, ви зробили набагато більше ніж правоохороні органи влади. - із захопленням запитав юнак;
— почну з того що, я ще раніше хотіла взятись за цю справу, але мені не могли її надати через досвід роботи, якого мені бракувало. Через роки, мені одобрили цю справу, зі словами: - це глухий кут Джейн, ми в торбі. Тож, маючи свої певні методи, я зробила неможливе для всіх.
— Чи можете ви більш детальніше розповісти про ці методи, що саме вам допомогло, як саме ви це зробили?
— Якщо коротко, все діло в моєму чутті.
— Чутті? Що ви маєте на увазі?
— Воно особливе, воно ніколи мене не підводило. Звісно, я не могла щось стверджувати бо так мені здавалось, я знала правильну відповідь, але мені потрібні були докази та факти, на які всі могли сператись. Воно працює по різному, або я бачу що сталось, або я відчуваю що що саме сталось чи що станеться, воно мені підсказувало шлях, куди мені йти. Перед тим як з'являлись ще більше нових вбивств, я наче знала де вони стануться. Коли ми проводили детальний огляд місце вбивст, я кожний раз бачила як це ставалось, що він робив з жертвами, я бачила це кадрами, не повною сценою, я не чула ніяких діалогів, але з цих видіннь а потім за допомогою чуття я знаходила докази, чи будь якої іншої потрібної інформації. І поступово, так ми і вийшли на Карла, а потім намагались спіймати і спіймали врешті-решт).
— Це дивовижно.
— Дякую.
— добре... перейдемо до наступного питання! Карл Девіс, приходиться вам вашим старшим братом, що ви відчували коли ви дізнались особистість Каїна та що ви відчули коли ви нарешті його схопили?
— Я відчула, що все зведеться на ньому, моє чуття мені так казало, як ніяк, я не хотіла щоб це було правдою. Коли ми в цьому впевнилися, я відчувала що в мені щось зламалось, це мій брат як ніяк, я люблю свою сім'ю, мені було боляче за нього, але іншого виходу в мене не було...
— Навіть якщо це був ваш брат, ви... - перебив хлопак;
— Закон є закон, і ми всі відповідаємо перед ним.
— Перепрошую Мадам, продовжуйте.
— Коли ми спіймали його, я відчула полегшення, перше я подумала: нарешті це божевілля припинилось, нарешті парижани можуть спокійно падати у свій солодкий сон.
— Це напевно тяжко...
— Так, є таке).
— Наступне запитання...
— Воно буде останнім).
— Домовились, отже третє запитання: чи у вас є припущення, чому Месьє Девіса прозвали Каїном? Звісно існують декілька теорій в народі, але, мені хотілось би почути ваші припущення.
— Ви ж читали біблійний старозавітний сюжет про Каїна та Авеля?
— Читав.
— Раніше в сім'ї нас було 3 дітей, ми з Карлом мали ще середнього брата, Ітана. Він був милим, він був звичайним, тихим хлопчиком, що вивчав всілякі кльові штуки, а Карл був дуже складною дитиною, і це сказувалось на відносинах з батьками обох юнаків. Я мало що пам'ятаю, але мені розповідали що весь час вони між собою наче змагалися. В сімейний день, коли ми знову робили якісь змагання, вправи, та просто проводили час. Був ясний день, жара, сонце було дуже блискучим, тому я мало що могла побачити. Ми були десь біля якогось моря, я не пам'ятаю ту місцевість, але пам'ятаю що там були такі ж самі сім'ї як ми, приїхали щоб відпочинути та провести час із сім'єю. В якись момент я побачила що Ітан і Карл дуже сильно сварились через щось, вони повільно кудись відходили подалі від людей, а потім Карл накинувся на нього і почав дуже швидко гамселити. Я стояла і дивилась на це все і в тот момент я наче відчула що буде, я наче знала це, але я твердо стояла на одному місці від страху, я не знала що мені треба було діяти. Далі я нічого не пам'ятаю але як мені розповідали, він побив його за те що Ітан вкотре добився успіху ніж Карл. Для Карла це було як приниження, бо Ітан знову його перевершив, знову батьки його будуть хвалити та зрівнювати з ним, за що він і отримав своє прізвисько. Мені було 9 років.
— Мені дуже прикро, це жах! - намагається підібрати слова хлопак, він щиро хоче по співчувати жінці;
— Так і є, дякую.
— Що ж, тоді я вас залишу на одинці, ми скоро приїдемо. О точно! Поки не забувся, чи можна зробити фото з вами? Це так, чисто, напамять.
— Якщо треба) - відповіла жінка.
— Добре, лише одне фото і я вільна - з такими думками вона присунулась до нього ближче, поки він витягував камеру.
— Дуже дякую! Я безмежно вам вдячний за це інтерв'ю, я щасливий що я з вами познайомився, гарного вам дня Мадам! - ввічливо попрощався хлопак
— Чуття підкаже - нарешті попрощалась пані з юнаком.
