Смертельний театр

Частина 1

Пітьма пожирала Натаніеля з середини, здавалося, що вона залізла під шкіру і тепер частина самого хлопця, та його особистості.

Ці відчуття були присутні не довго, до тих пір, поки пітьму та тишу не розірвав крик. Крик болю, він не просив допомоги, а просто передавав усю біль. Волосся на потилиці Ната встало, а у вухах більше не було чути власного серцебиття, як декілька хвилин тому.

Поки Натаніеля замкнули у підсобці, тренер карав інших гравців команди за погане тренування. Хтось просто впав у очах чоловіка, а хтось посмів йому перечити. Але Нат сидів у темному приміщенні по іншій причині, він посмів посягнутися на місце короля, за що Ріко розлютився та закрив його.

Коли Веснінськи сюди попадав – згадував усі слова матері, усі її доторки до сина, її погляди, та стальну хватку у день коли вони вперше приїхали до Евермора. Самоаналіз часто призводив до набагато гірших наслідків ніж розуміння власних помилок, але хлопчак добре це приховував від інших.

За це його і боялися, за те що ніхто не знав про що думає Натаніель Веснінськи, ніхто не міг його «прочитати», за що часто міг потрапити під гарячу руку капітана. Його не ґвалтували, як деяких, не різали, не били, не завдавали йому фізичного болю. Капітан, як і тренер вибирали більш делікатний варіант - психологічний тиск. При цьому вони навіть нічого не робили, Нат сам в собі копався так довго, як тільки дозволяло покарання, після чого ходив якийсь час наче зомбі. Що теж не рідко виводило з себе, але тут ніхто нічого не міг зробити.

Навіть Кевін Дей, та Жан Моро, вони були єдиними хто крім Ріко чув голос третього номера. Ці двоє хлопчаків єдині хто могли дозволити собі заговорити з Натаніелем перші. Хоча на початку сильніше всіх його боялися. В нього батькова зовнішність, а місцями і характер. Ніхто не хотів стати наступною жертвою молодого м'ясника.

«-Цікаво, а мати ще жива? Що вона зараз робить?» - ця думка часто з'являлась у голові десятирічного хлопчика, який не бачив свою матір останні три роки, як і батька.

-Натаніель Веснінськи. – хриплий голос Дея прозвучав із входу, за дверима. Він не міг відімкнути двері, але міг говорити і знати, що його чують. –Він обіцяв тебе випустити скоро, потерпи ще трохи. – почулися віддалені важкі кроки, наближався тренер і Кевін пішов до своєї кімнати.