Гонитва за життям

Десь я чув, що перед смертю все життя постає перед очима. Немов ти знову проходиш весь той життєвий шлях, що привів тебе до цієї заповітної миті. Що ж, я тепер я переконався, що так воно і є. Просто зараз я справді немов знову переживаю ті ключові моменти життя, які вирішили обставини моєї смерті. Ті, через які в цю саму мить гостро заточене лезо проходить між моїм пір'ям, прорізає натреновані польотами м'язи, пробиває легкі та крихкі ребра і, зрештою, розтинає моє серце.

Неймовірний біль пронизує все моє єство і в той самий час очищає розум до шаленої ясності. Я чудово розумію, що саме відбувається. Зараз я вбиваю себе задля того, щоб жити вічно.

В ту коротку та нескінченно довгу мить, за яку я мав впасти на землю та більше ніколи не встати, я встигаю віддати останній наказ заздалегідь підготованим магічним силам. Я відчуваю, що закляття починає працювати. І в той самий час пам'ять, немов живий щоденник, починає гортати переді мною спогади.

***

Вітер грав свою особливу мелодію. Ту, що можна було почути тільки в небі. Основна тема звучала немов величезна небесна сопілка — то був свист вітру у моїх вухах. Але я вже давно призвичаївся чути й інші інструменти цієї мелодії.

Он чути, як гуде відбитий від скель послаблений вітер. Іноді сторонні звуки замовкають, бо їх поглинають хмари, що насувають звідусіль. Тоді краще змінити напрям руху, оскільки летіти крізь ці величезні білі вогкі купи не приносило жодного задоволення. Хіба що по самому краєчку, щоб зачепити за собою трошки хмарного тіла і побачити, як воно зміниться вслід за рухом мого крила. Дехто навіть вміє таким чином робити справжні витвори мистецтва, хай навіть доволі швидко ці хмарні статуї і руйнуються безжальним вітром.

Але у мене так ніколи не виходило. Рано чи пізно я обов'язково залітав надто глибоко у хмару. І тоді не тільки хмарна скульптура руйнувалась, але і пір'я набиралося вологою та важчало. Бррр. Як же я не люблю, коли намокає пір'я...

Зараз, коли я все ж таки пролетів впритул до хмари, я можу почути, як тихенько грає вітер на самих кінчиках моїх найдовших пір'їн у крилах та хвості. Ця частина мелодії вітру мені подобається найбільше. Тим паче старійшина казав, що далеко не кожен нек'лір здатен це почути. Дрібничка, але приємно.

Старійшина... Слово наче з минулого життя. Хоча востаннє я його бачив не так вже і давно, десь місяць тому. Ну, може, два місяці. Якщо чесно, я доволі давно збився з рахунку днів. Та й не так вже це і важливо.