Місце, яке ламає свідомість

Місце, яке ламає свідомість

Задзвонив телефон. На екрані висвічувався номер Марка, тому я підняла слухавку.
– Привіт!
– Привітик, Марк!
– Слухай, тут мені підкинули одне круте місце, тобі точно сподобається.
– Яке?
– Подзвони Лізі та зустрінемося на роздоріжжі, як завжди. Вже при зустрічі все вам розкажу.
Ми попрощалися і я зробила те, що він мені сказав. Зателефонувавши подрузі, я одягнулася та зібрала деякі речі у свою чорну сумку, після чого пішла до назначеного місця.

Нас п'ятеро в компанії: я, Рік, Марк, Ліза та Андрій.
Наша компанія часто збиралася та гуляла по різних покинутих місцевостях: складах, заводах, лікарнях. Звичайно це цікаве заняття, але часом небезпечне. Можна встати якось не так і провалитися чи наступити на щось гостре й порізатися. А іноді натрапити на «не тих» людей і не знати, що взагалі з тобою можуть зробити.
Душею компанії у нас був Марк. Він завжди знаходив для нас цікаві місця та об'єкти й в цей раз теж запланував все він.
Ми всі п'ятеро навчаємося в одному університеті й познайомилися через одну групу, яка називається «Тіняві». В цій групі є 13 людей і всі вони цікавляться загадковими та закинутими місцями. Так і утворилася наша компанія, яка знімає, фотографує та записує цікаві статті про ту чи іншу місцевість.
Сьогодні Марк запропонував поїхати в одне покинуте місце, яке було за декілька сотень кілометрів від нашого міста. Я не стала довго роздумувати та відразу погодилася, а за собою притягнула і Ріка. Лізу з Андрієм також не прийшлося вмовляти й ми відразу почали планувати виїзд.

Марк недавно отримав водійські права, та взявши батькову машину, ми вирушили о 12 годині ранку.
Хлопець розказав нам, що ми їдемо в закинуте селище, яке ще називають в народі «селище-привид». Дорога туди була жахливою, повсюди ями та тріщини. Здавалося, що по ній років сто ніхто не їздив, а може й більше. Але якимось чудом ми все-таки дісталися до цього місця сільського типу. Залишивши машину на краю селища, ми рушили пішки, прогулюючись по місцевості.
Селище було маленьким та налічувало приблизно десять будинків, тому його з легкістю можна було пройти за десять хвилин.
Осінню це місце виглядає похмурим: холодний вітер, зів'яле листя, скрип старих дверей, будинки з пустими та чорними вікнами. Таке місце підійшло б ідеально для якогось жахливого та депресивного фільму жахів.
Поки ми йшли, Андрій вирішив запитати у хлопця, чи знає він, чому всі покинули це селище. Марк секунду помовчав, після чого мовив:
– Я не знаю точно, але читав різні статті, слухав чутки та легенди.
– Легенди? - запитала я.
– Так. Багато ходять легенд про цю місцевість, але суть одна й та сама - тут народилося зло.
Андрій видав легкий смішок, через надто пафосно сказані слова Марком. «Тут народилося зло». Таке враження, що він це прочитав у якійсь дивній Біблії чи щось таке.
– Перестань сміятися, а краще слухай. Почалося це все десь сотню років назад. Жив тут хлопець один з жінкою і звали його Микита, а жінку Агата. Життя було у них чудове, кохали одне одного без тями й горя не знали. А після весілля вона завагітніла. Це було великим щастям для молодого подружжя. Але…
– І завжди є якесь «але». - вигукнув Андрій.
– Андрій, не перебивай! - вдарила у лікоть його дівчина Ліза.
– Дякую, Ліза. – усміхнувся хлопець і продовжив, – Але сталося лихо. Якось Агата пішла до лісу, щоб зібрати гриби до супу, але так і не повернулася. Чоловік відразу кинувся на пошуки коханої разом з іншими добровольцями. Її шукали усю ніч, але так і не знайшли. А на наступний день, Агату знаходить один із мешканців містечка, проте від неї залишилася лише голова.
– Фу! Серйозно? - скрививши лице від огиди, гукнула Ліза.
– Я точно не знаю. Казали, що її тіло потім знайшли роздерте та розкидане частинами по всьому лісі. Люди вважали, що її роздер вовк. Це лише переказ чутків та й це не єдина версія подій. Деякі розказували, що в лісі живе справжнє зло - монстр, який заманює до себе жертв та з'їдає їх.
– Тільки її не з'їли. - сказала я.
– І це правда. - задумався Марк. - Однак, це всього лиш чутки.
– Ну, а що далі? - запитав зацікавлено Рік.
– Після смерті Агати, Микита був убитий горем. Цілими днями він сидів у дома й взагалі не виходив у світ. Його радість перетворилося у нестерпне страждання та муки. А вся його земна ділянка почала заростати, покриваючись брудом та травою. Біля будинку було повно пустих пляшок з під спиртного. Таке продовжувалося протягом року, а Микита, як то кажуть, опустився на саме дно. Виходив з будинку він лише по ночах і ходив в такі місця, про які пристойній людині знати не варто.
– Це що за місця такі? - знову була перервана розповідь Андрієм.
– Щось схоже на борделі. - відповів Марк.
– Але це ж не кінець історії? - з цікавістю запитала я.
– Ти права. Пізніше, між жителями цього селища почали проходити чутки про його нову співмешканку. Наче, якась юна дівчина почала з ним жити, яку раніше ніхто не бачив та імені не знав. Ці чутки підтвердилися, коли він з'явився з нею на людях. Хтось казав, що це якась повія, яка прийшла з іншого міста, а хтось вважав її відьмою, якщо не гірше. Не знаю правда це чи ні, але після її появи, почалося відбуватися щось дивне. То курей не перерахувати, то видніються якісь тіні у дворі. Таке бувало рідко, тому ніхто не зациклювався на цьому. Микита жив з нею тихо, ніхто не шумів. Ось тільки дім все більше брудним ставав, а на подвір'ї гори пустих пляшок. А ось і сам будинок! - вигукнув він, показуючи рукою на старий та покритий мохом будинок з розбитими вікнами та вирваними, наче силою дверима, які трималися ледь ледь.
– Після твого розказу, мені вже не хочеться туди йти. - перелякано мовила Ліза.
– Та ладно тобі, все не так страшно. Та навіть, якщо таке і було, то це було дуже давно. - пробував заспокоювати її Андрій.
Компанія зайшла в середину та почала розглядати все довкола. Було насправді дивно, адже на підлогах були якісь порізи та подряпини, також багато побитих пляшок та розкиданого брудного одягу. Але було дещо, що привернуло їхню увагу найбільше - поличка з книгами. Вона була недоторкана й акуратна, ніби її ніхто не чіпав. Здавалося, що на фоні всього, вона ідеальна.
– Якось надто добре виглядає, як для цього будинку. - сказав Рік у слух те, що було в голові кожного з нас.
Вони почали розглядати різні книги та в цілому поличку, щоб знайти хоча б щось цікаве. І здавалося, що насправді нічого цікавого там немає, до поки вони не знайшли записник. Це було схоже більше на особистий щоденник.
– «М.К.». Схоже на ініціали Микити. - підказала Ліза.
– Так воно і є. Гляньте сюди! - вигукнула я, показуючи на його записи й продовжила – Він розказує про Агату і...
Настала тиша.
«Якого дядька...» - пролунало в кожного з нас.
До 4 жовтня було звичайні записи про життя та плани на майбутнє, але після... Це неможливо описати та доступно пояснити. До кінця всіх сторінок цього записника просто намальовані дивні лінії, які схожі на рукописи маленьких дітей, що не вміють навіть ручку тримати.
– Це дитина писала чи демон вселився в Микиту - прокоментував з сарказмом Рік.
– Що ти несеш?! Який ще демон... - обурено вигукнула Ліза, адже такі речі її лякали. Дівчина хоть і цікавиться такими речами, але стикатися в реальному житті з таким не має бажання.
Всі замовчали й значно напружилися. Напруга цього будинку зашкалювала. Було відчуття, що і справді тут якась не чиста енергія. Саме тому друзі вирішили залишити цей будинок і загалом це селище, аби відійти від усіх цих вражень.