Зруйновані серця

Розділ 11

pov:Роуз

Я стараюсь дихати спокійно, але один його погляд і мені знову не вистачає повітря. Кімната починає крутитись і я боюсь упасти. Відчуваю що тут занадто мало місця і занадто багато людей. Я починаю заспокоювати себе, але марно коли вони підходять.

Дін щось запитує, але я неможу вимовити і слова. Горло пересохло і здавило, я починаю втрачати контроль, мені потрібно на свіже повітря. Дін знову щось запитує, але я чую його неначе в тумані, і я тільки мямлю щось не зрозуміле, та показую рукою на другий поверх. Хлопець відразу біжить туди, а я зустрічаю погляд океану.
Він підходить до мене, а я відступаю, врізаючись в когось по заду.

–Вибачте..–мій голос тихий та ламкий і не впевнена що його чути.

–Роуз.–я чую його голос поруч і дивлюсь на нього, голова іде обертом, і мені бракує повітря.

–Мені потрібно...–я не можу закінчити, так як перед очима все пливе, мені потрібно повітря, я задихаюсь.

Мої ноги не тримають мене і я починаю падати, але сильні руки ловлять мене та піднімають, я опиняюсь прижатою до сильних грудей, від думки що я на руках чоловіка мені стає гірше.

Чоловічі доторки як отрута для мене, кожен дотик повертає мене в підвал. Ніхто окрім мого батька не торкається мене, навіть його я боялась перші роки, поки не привикла помалу. Але думка що зараз я на чоловічих руках, лякає мене і я знову починаю задихатись.
Спогади про його руки повертаються і моє тіло починає трісти.

Коли я відчуваю холодне повітря, та землю під ногами, наважуюсь відкрити очі, незважаючи на те, що голова і досі іде обертом. Перше, що я бачу це те що знаходжусь на вулиці, перед клубом. Тоді помічаю чоловіка, який стоїть поруч, його руки відпускають мене і я ловлюсь за стіну клубу, намагаючись відновити дихання.

–Тобі краще з відси поїхати.–чую поруч голос, але неможу зконцентруватись на його істочнику. –Давай я відвезу тебе.–думка бути з ним в машині на одинці лякає мене і я хитаю головою.–Тоді давай я викличу тобі таксі.–Але я не відповідаю. Я не можу.

Я просто притуляюсь лобом до холодної стіни клубу, та починаю вдихати та видихати. Перед очима і досі все пливе, а я відчуваю себе неначе в тумані. Чую позаду важке зітхання.

–Ти можеш їхати, я сама доберусь.–перекручуюсь так щоб притулитись спиною до стіни, та обнімаю себе руками і тільки зараз розумію що на вулиці достаточно прохолодно.