Для лиходійки лиш одна кінцівка - смерть

Глава 1

Історія сироти, яку прийняли в заможну родину. Як романтично, особливо враховуючи те, що тою сиротою була дівчинка. Якби це була новела чи якась теледрама, вона могла б стати головною героїнею власної казки про Попелюшку. Однак реальність не має нічого спільного з історіями чи казками. Реальне життя — не новела і не теледрама.

Коли мама померла, мій батько, багатий бізнесмен, усиновив мене. За такий собі злочин, який я вчинила, посмівши зʼявитися в їхньому житті, двійко моїх старших зведених братів почали знущатися з мене й не давали мені спокою ледве не з першого ж дня. Вони були жорстокими. Ті без перестанку ображали мене, ще й примудрювалися підкидати різну гидоту мені у їжу. Таким чином, знущання моїх зведених братів стали чимось на кшталт норми. Будь-які надії на найменший перепочинок у школі теж було швидко зруйновано. Мої братчики перетворили мене на «мішень №1» для шкільних харцизяк. Більше за інших знущався з мене мій другий брат, молодший з двох. Він був не набагато старшим за мене й провів зі мною у школі цілий рік. Навіть після його випуску, знущання тільки погіршились. Здавалось, так було завжди; якщо ж щось і змінювалося, то лише на гірше — краще не ставало.

Навіть те, що дружина мого батька померла від хвороби, не спрощувало мені життя. Її смерть тяжким тягарем лягла на моїх братів. Попри те, що вона пішла ще задовго до мого народження, ці кляті виродки звинувачували юну мене у її загибелі, вважаючи мене за вбивцю. Їхні знущання були настільки безжалісними, що я й сама мимоволі повірила, що відповідальна за таку передчасну смерть їхньої матері.

Таким чином, проживаючи в розкошах, у моєму власному домі я відчула на собі всі принади жебрацтва. Життя в однокімнатній квартирі з моєю мамою чи майбутнє у дитбудинку, певно, було б кращим за таке життя з батьком і братами. За цей час я помітно схудла; здавалося б, з кожним утраченим кілограмом на моєму тілі зʼявлялись шрами та синьці, немов замінюючи тим утрачену вагу. Чоловік, що назвався моїм батьком; що привів мене в цей до пекла подібний дім — він навіть не переймався. Йому було байдуже до того, що вони коїли.

«Навіщо ж ви привели мене з собою, коли від початку збирались бути таким? Просто віддайте мене вже в цей клятий дитячий будинок!» — часто про себе думалося мені.

Коли ж я часом виплескувала на них свій гнів чи скарги, ці емоції ні для кого нічого не означали. Для тої, хто, як я, жила зі своєю матір'ю-одиначкою у злиднях кращим вибором було б здатись. Я б пошкодувала лише про те, що благала про любов і прихильність людей, що ставилися до мене ледь не гірше, ніж до дикої тваринки.