Для лиходійки лиш одна кінцівка - смерть

Глава 2

— Пані...

— Пані, будь ласка, час прокидатися, — навіть попри міцний сон, я прокинулася від ледь помітної присутності того, хто прошепотів це наді мною.

Сподіваючись, що все це лише жахливий сон, я не могла зімкнути вік аж до світанку. Просто відмовлялася приймати те, що сталось. Годинами бажала просто прокинутись. Певно, все-таки заснула в якусь мить.

— Пані, — з якимсь острахом озвався жіночий голос.

«Це вона до мене звертається?» — подумки спитала себе я. Ті двійко з блакитними очима давно пішли, і, наскільки я пам'ятаю, крім мене, в кімнаті нікого не було. Тож, методом виключення, можу припустити, що єдиною людиною, до котрої можна було звертатися "пані", була я.

Я не відповідала. Була сонна й замислена. Навіть не думала відповідати людині, що кликала мене. За мить я почула якийсь шурхіт. Частково прокинувшись, я вирішила, що вже час вставати, коли раптом моє передпліччя пронизав різкий, майже блискавичний біль.

«Ай!» — я розплющила очі й скрикнула, відштовхуючи ногами ковдру. Потім підтягнула рукав, аби побачити, що ж спричинило це відчуття.

Я дивилась широко розплющеними очима на бліду шкіру, що здавалась ще білішою в порівнянні з блакитними рукавами моєї нічної сорочки. У мене відібрало мову — все передпліччя вкривали синюшні й бузкові шрами й сліди від чогось, подібного до голки. Якби моя шкіра була тканиною, вона була б усіяна дірами. Все ще перебуваючи в шоковому стані, я помітила червоненьку краплину крові, що стікала зі свіжого проколу.

— Ви вже не спите, — почувся з-за ліжка чийсь байдужий голос.

Обернувшись, я побачила дівчину з каштановим волоссям, її лице було всіяне ластовинням. Вона була покоївкою. В процесі гри жодна з покоївок не мала обличчя, однак усі вони носили однаковісіньке вбрання. Таке ж, як у дівчини, що стояла коло мого ліжка. Не знаю, куди та сховала голку, проте зараз у її руках нічого не було. Вона просто стояла, спостерігаючи з лихою посмішкою, глузуючи з мене.

«Що з нею не так? Робити таке з людиною, що просто спить у своєму ліжку?!» — я вже відкрила рота, аби дорікнути їй.

«...» — як би я не намагалась, слова все не ставали звуками. — «Трясця, чому мій голос ніяк не лунає! Невже я не зможу нічого казати, якщо не буде вибору?! І ніхто мені не допоможе? Дідько!» — єдине, що я могла зробити, так це безглуздо зиркати на покоївку, не в змозі вимовити й слова. Ну, а та поводилася так, ніби нічого особливого й не сталось.