Регіна Ляпіс - новий Гео Архонт

Розділ 1

Мене оточувала темрява, але страшно не було, було тепло. Щось тепле торкнулося моєї голови. Ні, мене погладили по голові і я проснулася. Я лежала на чомусь м'якому, мене продовжували гладити, але відчуття були дивні: ніби прокинулася від глибокої сплячки.

-Ти нарешті прокинулася? - Запитав глибокий басистий голос, точно не людський. Але питав лагідно, наче батько у дитини.

Руку забрали. Я підняла голову, аби озирнутися. Я лежала на золотій траві під великий деревом із золотим листям. Біля мене хточь сидів на одному коліну. Чоловік, але не людина. Такий величний і сильний.

— Хто ви? — Мій голос був трохи охрипший від сну, але теж не людський. Я більше не людина?

Почувся смішок. Чоловік знову погладив мене по голові.
Мені на очі впали  золоті пасма. Дивно, в мене були каштанові, але чомусь зарез це здається таким далеким. Я придивилася до руки чоловіка: чорна, із золотими венами і кігтями, що зараз ніби масажують мені голову.

— Моракс, або Рекс Ляпіс — Гео Архант, а ти моя наслідниця — Регіна Ляпіс.

Я подивилася спочатку в його бурштинові очі, потім на свої руки кольору білого золота і такимиж золотими кігтями. "Отже я буду Архонтом." Я прислухалася до себе і дещо привернуло мою увагу. Наступної миті за много розправилося два золотих крила. Це драканячі крила.

— Спробуєш політати? — Запитав Моракс, протягуючи руку.

— А якщо не вийде? — У відповідь запитала я.

Чомусь мене не лякав той факт, що я проснулась не в лікарні, не лякав Моракс, не лякала нова я. Все наче було так як має бути. Ніби я на своєму місці. Ніби це не я сварилася з якимось предурком у шкільному коридорі і не мене штовхнули в вікно, і не я розбилася впавши з четвертого поверху.

— То я зловлю і ти спробуїш ще раз, — була мені відповідь.

І я погодилася. Взяла його за руку, встала і спробували злетіти. Ні з першого не з другого разу не вийшло, але на третій я відірвалася від землі. Трохи незграбно, але полетіла вперед. Вітер ніби бажаючи допомогти тримав мене в повітрі а Моракс весь час ішов збоку, тримаючи меня за руку.

Коли я приземлилася на зеслю Моракс похвалив мене. Тут мені в голову прийшла думка, яку я відразу озвучила.

— Якщо я ваша наслідниця і ношу вашу фамвлію то ви мій тато?

Здасться це дуже здивувало земляного дракона, бо його очі округлилися, а потім щось вирішивши відповів.

— Думаю ти можеш називати мене батьком.

Він хотів ще щось сказати, але до нас почали підходити різні великі тварини і людиноподібні створіння.

— Пане Морак хто це з вами? — Здивувалася журавель.

Було неприємно, що всі дивляться на мене, як на якусь диковинну тваринку, тому я сильніше вхопилася в руку тепер вже батька. З мого горла, сам по собіт вирвався сердитий рик, кіхті видовжились і погострішали, а енергія всередині мене, — на яку я раньше не звертала уваги, — швидко зарухалася, готова в будь-який момент вирватись із мого тіла. Це сильно насторожило оточюючих, але Моракс вирішив ситуацію взявши мене на руки. Тільки зарез я зрозуміла, що знаходжуся в тілі дити, років десяти. Я не стала собі відмовляти і обійнявши тата почала гратися його сережкою, паралельно спостерігаючи за реакцією інших.

Сказати що вони були в шоці — нічого не сказати. Я задоволено всміхнулась і перш ніж хтось щось скаже вирішила трохи з них познущатись.

— Тату, а хто це?

Здається названий зрозумів чого я добиваюся і підіграв.

— Це адепти, вони захищають Лі Юе — мій регіон, — пояснив він.

Судячи з того, як ображено на нас подивилися ці адепти, по наших усмішках було зрозуміло, що над ними знущаються.

— Адепти знакомтеся — Регіна Ляпіс, золотий дракон і ваш  майбутній Архонт, — нарешті офіційно познайомив, так сказати.

Повисло мовчання, а через хвилину всі почали підходити, вітатися, відрекомендовуватися і розпитувати мене. Проте був один адет яким стояв у стороні, а потім запитав: "Це ваша рідна дитина?"

— Архонти не можуть мати дітей. Ми народжуємося з природної енергії і лише за бажання Селестії, — відповів тому архонт.

Я звернула на нього увагу здивовано вигукнувши.

— Тату, а чому той адепт скований цими чорними ланцюгами? І чому він носить цю маску? Від неї, несе вiдчаєм, — тикала я то в адента, то в маску.

Чомусь дивлячись у його золоті очі я хотіла вкусити його і це було дуже дивно, бо їсти не хочу, а вкусити, і влити свою енергію дуже.

Задані мною питания ввели всіх у шок, адже ні ланцюгів, ні відчаю ніхто не відчував і тим більше не бачив, а названий взагалі почав труситись.

— Сяо — останній якша, —розрізав тишину Моракс, — робота, яких полягає в бородьбі зі скверною. Чорні ланцюги імовірніше за все це карма — наслідок постійного контакту зі скверною. По цій же причині ти відчуваеш від маски відчай.

— Скверна, — задумчиво повторила я. Схоже я зрозуміла своє бажання вкусити — це бажання очистити тіло адепта.