Другий світанок опівночі

Розділ 27

Джеймс

– Ти злишся на мене? – запитую я в Елліота, немов це моє щоденне питання до їх сім'ї.

Дорога до гімназії займає довше часу аніж я планував. Здебільшого все тому, що з Еллі я втратив лік часу і сьогодні ми виїхали майже на годину пізніше. Навіть попри те, що від квартири, де вона мешкає, до гімназії на кілька миль швидше ніж від мого дому, ми однаково спізнюємося.

– Тільки трохи, – відрізає Елліот, демонстративно оглядаючи дерева за вікном.

Відколи ми сіли в автівку, він не вимовив жодного слова, отож його поведінка цілком передбачувана.

– А що ми робимо, коли ображені? – запитую я, пригадуючи усі книжки по комунікації, які коли-небудь бачив.

– Зачиняємось в кімнаті, слухаємо Адель і не говоримо, доки комусь із нас не будуть потрібні кишенькові гроші? – припускає Елліот, ще вище задерши носа.

– Ми розмовляємо.

Моя відповідь спонукає хлопця нарешті глянути на мене і театрально хмикнути, закотивши очі. Коли ж я не реагую, він повторює те саме, тільки голосніше і виразніше.

– Добре, тепер спочатку, – намагаюсь розпочати я. – Розкажи, чому ти на мене злишся?

– Ти не розповів, що моя мертва сестра, не така вже й мертва.

– Я розповів, – уточнюю я.

– Так, але не одразу. А міг би й одразу!

– Ми намагалися вберегти тебе.

– Мі намагаїсья вбеєгти тебє, – кривляється він.

– Дуже по-дорослому.

Якусь мить Елліот знову обдумує над тим, щоб передражнити мої слова, але, зібравши усю волю, серйозність та майбутню потребу у квитках на екскурсію, промовляє звичним для себе голосом:

– Я вже не маленький, Джеймсе. Чи розумію я чому ви втаємничили це від мене – так. Чи через це розуміння я злюся менше – ні.

– Чи є якась можливість залагодити все?.. – запитую я, підтримуючи його манеру побудови речення.

– Можливо, – зітхає хлопець. – Мені потрібно трохи часу, щоб осмислити увесь масштаб історії.

Я мовчки киваю, заглушивши мотор авто неподалік від головного входу гімназії. Урок вже розпочався, тож на порозі стоїть директорка, щоб особисто перевірити чи всі учні з'явилися вчасно. Зустрівшись зі мною поглядом, місис Тейлор стримано киває. Надія на те, що на цьому наша зустріч закінчиться, розвіюється тоді, коли вона помахом руки кличе мене до себе.