Всесвіт, де ми одні

Пролог

Три жінки переді мною були повністю оголені. Лишень тоненька тканина вела від руки лівої, оперізувалася навколо ноги жінки по центру і закінчувала свій шлях трохи нижче стегна жінки праворуч. Вони ніби кружляли в танці, вільні від будь-яких прісних турбот, вбирали в себе насолоду від усієї земної краси. Так, вони не були головними божествами, але дивлячись на них у такому контексті й під таким кутом, я могла б присягнутись, що грації зійшли до нас повихвалятися своєю вищістю. Вона читалася у їхніх поглядах. Шкіра їх підсвічувалася в деяких місцях. Не золотисте світло лягало на них, а вони ж самі були джерелом цього світла. Весь краєвид позаду тьмянів у порівнянні з ними.
Я подивилася на вінок з квітів що розташовувався над ними. У деяких місцях фарба зблідла, у деяких тріснула. Але художник відобразив не стільки красу квітів, скільки їх свіжість.
Я не була спеціалістом з флористики, щоб сказати точно, що це за квіти, але всі ці ніжно-рожеві бутони, уперемішку з білими гронами, викликали невимовне захоплення, яке я не могла описати простими словами. Які слова могли описати те почуття, повне жадібності. Мені хотілося придивитися до кожної деталі, перерахувати кожну перлину у волоссі жінки, торкнутися цього мистецтва і відчути себе частиною чогось високого. Не стати грацією. Відчути себе нею.
— Пітер Пауль Рубенс писав цю картину для себе. Вона довго перебувала в його колекції, перш ніж потрапити сюди.
Я відірвала свій погляд від полотна і подивилася на хлопця, який також уважно придивлявся до дійства, що розгорталось перед нами. Він водив поглядом спочатку від однієї богині до іншої, потім придивився до золотого фонтану праворуч від них і посміхнувся.
— Як цікаво. Як ти думаєш, вони оперезалися цією водою з фонтану, як шлейфом? - цього разу він уже повернувся до мене і зміряв мене поглядом.
— Не зовсім розумію ... - я трохи розгубилася від його безпосереднього звернення до мене.
— Ти вже довго розглядаєш цю картину. Чим вона тобі так подобається? - Він усміхнувся і запросив жестом сісти на найближчу від нас лавку.
Я, все ще трохи розгублена від такого несподіваного діалогу, пішла за ним, дивуючись. Що він хоче від мене?
Присівши поряд з хлопцем, я подивилася вже на іншу картину, що висіла перед нами. Це полотно було набагато більшим і величнішим. Я намагалася прочитати, що було написано на табличці біля нього, але з такої відстані це виявилось складним завданням. Все ж я глянула на хлопця, поруч зі мною. Він, як і я, дивився на художній витвір перед нами. Злегка зморщивши губи, він зосереджено водив поглядом від одного краю картини до іншого. Коли, як я вважаю, йому набридло це діло він повернувся до мене і сказав:
— Жах, для кого тут ставлять ці лавки. Я бруд на підлозі з більшою ймовірністю зможу побачити, ніж ту картину - він повністю повернувся до мене і замовк, тільки-но почув мій сміх.
Мені дійсно було смішно почути це, враховуючи, що я була налаштована на якусь серйозну розмову про мистецтво. Я провела черевичком по підлозі, перевіряючи її на наявність бруду і похитала головою:
— Гадаю ти й бруду не побачиш.
Він посміхнувся і я спромоглася розглянути його обличчя повністю. Я не сумнівалася чомусь у тому, що він був іспанцем, але й було все ж таки в ньому щось нетипове. Зелені очі з довгими віями контрастували із засмаглою, обрамленою родимками, шкірою. Ніс з горбинкою надавав деякої античності його обличчю, а губи з чіткими контурами вимальовували на його обличчі певну подобу суворості. Хоча судячи з мімічних зморшок, людиною він був простодушною. На голові у нього був бардак із кучерявого волосся темно русявого кольору. Я не могла точно сказати скільки йому років. Він виглядав так, ніби тільки недавно перетворився з маленького хлопчика в справжнього юнака і все ще не хотів вживатися в нову роль. Я придивилася до його трохи пом'ятої вельветової сорочки й мимоволі подумала, що можливо він сам був художником. Я не можу точно визначати творчих людей за одним лиш зовнішнім виглядом,але в той момент я була впевнена, що переді мною сидить людина з неймовірною і безмежною душею, готовий творити та відкривати світові свої творіння.
— Я ось уже третій день ходжу в Прадо, - сказав він мені
— Що ти тут робиш?
— Хочу знайти натхнення. - Значить я не прогадала. Він художник! - Я дивлюся здебільшого на людей, а не на картини. Вчора я спостерігав за групою туристів з Азії, які не могли довше ніж хвилину розглядати картини. Вони фотографували їх та йшли. Не стали читати табличок, не стали міркувати про композицію, не намагалися навіть запам'ятати момент знаходження поряд із найціннішими роботами художників. Він пильно глянув на мене, а потім почав смикати браслетик на своїй руці:
— Не знаю, чому ти так розглядала ту картину, але мені здалося це дуже цікавим. -Закінчив він свій монолог.
— Я не можу розглядати цю картину як художник, але можу як поціновувач, - я взяла свою сумку - а повір, це набагато важче.
На дисплеї мого телефону висвітилося одне повідомлення від бабусі і я зрозуміла, що настав час йти.
— Asta luego- кинула я наостанок і поспішила у бік іншого залу з виставкою на честь Гої.
Хлопець так і залишився сидіти, дивлячись на полотно перед ним. Коли я обернулася востаннє, він дістав якісь папірці й посміхався, малюючи щось на них.