Леді холодних куль (Стара Версія)

Розділ 49

Діна 21 рік

Машина їде з шаленою швидкістю знову туди ж, де три бісові місяці тому, я попрощалась зі своїм минулим та помстилась за всіх жертв, як мені тоді здавалось.

За ці місяці я навчилась виживати. Я придумувала, хвилювалась, вбивала, шпигувала, керувала, наказувала та відвідувала кохану людину. Місяці болю та страждань, гніву та хвилювання, а також занепокоєння. І все знову іде по одному місцю.

Вінс знову не зі мною, ба більше, схоже що він і є вбивця, якого і сам шукав. Лівія, я не вірю, що він міг вбити свою сестру. А інші люди? Дядечко перед смертю казав, що половина вбивств може і на ньому, а решта...

Ні, це лише теорія, яка можливо хибна.

Це може бути, навіть, Адріан або Мія, виходить я дуже хріново їх знаю.

Я зупиняю машину біля воріт, що уже почали забуватися в пам'яті. Крім того, що на вулиці доволі темно так ще іде дощ, майже точно така ж погода, як у той злісний день, який розділив нас. Мене і мого Вінсента.

Злива тільки починалась, але я вже встигла промокнути від великих калюж поблизу. На диво майже всі вікна у будинку горять яскраво-багряним світлом. Іду до таємного входу і без проблем опиняюся в середині. А далі імпровізація, я не знаю, що мені робити чи шукати, тому просто бігаю коридорами у пошуках невідомого.

Мої кроки чути мало не у всьому будинку, хоча я і не стараюся приховатись. Я не боюсь смерті та і не думаю, що Адріану вдасться це зробити.

Перевіряю згорілий кабінет, який за цей час відновили й тепер тут нові меблі та ремонт. Але тут нічого, точніше, нічого.

І як тільки я зачинила двері, то почула крики. Це був жіночий крик, схоже, що належав Мії. Не довго думаючи я біжу у тому напрямку.

Мало не пролітаю потрібну кімнату, але вчасно зупиняюсь і побачене там мене жахає.

− Ні... − в сльозах кричить шатенка - Ні.. облиш мене

Я підбігаю і вчіплююся руками в холодні чоловічі руки, які тримали лезо(уже у чиїйсь крові), а потім зустрічаюсь із сапфіровими очима сповнених злості й нерозуміння одночасно.

− Вінсент, це я - спокійно та лагідно промовляю я, стараючись забрати ніж - Коханий, все добре

Брюнет декілька хвилин спостерігає за мною, а потім сталь падає на підлогу.

− Це точно ти? - тихе питання зривається з його вуст

− Так, це я - Діна - стомлена посмішка з'являється на моїх губах

− Діна - шепоче далі він, а потім я його обіймаю

− Як? Як ми тут опинилися? - збентежено запитує Вінс, оглядаючи кімнату

Коли я тільки хотіла відповісти в кімнату забіг Адріано

− Твою ж - починає брат побачивши мене - Це що за чортівня?

Я розриваю теплі та довгоочікувані обійми та підіймаю ніж з підлоги.

− А ти думав, що я дійсно була вбита його братами? - я починаю голосно сміятися, коли він пару разів кліпає своїми сірими очима.

Я підходжу до нього з наставленою зброєю.

− Ти - паскуда, хотів моєї смерті, а я помилилась у вбивці, але... − я роблю паузу - твій батько брехав в багатьох смертях, по-перше, смерть твоєї матері та бабусі, це його рук справа, а також смерть Олівії, бо вони завадили його справі, як і охоронець твоєї сестри, який допомагав моєму батькові. А ще... − я кидаю погляд на Вінсента - смерть Лівії Корлеоне, щоб відвести підозри та показати, що "Стідда" не пусте місце.

В кімнаті настає тиша. Така гнітюча, що скоро можна буде намазувати напруження між нами на хліб.

− Тобто ти звинувачуєш його у решті смертей скоєних за ці десять років? - уже спокійно питає брат

− В більшості так, але не всі вбивства на ньому. - Давай так, я не згадую минуле, ти забуваєш що тут було і цю розмову також. Сподіваюсь ти мене зрозумів?

− Цю жінку, краще не злити, а то майбутня Корлеоне і її чоловік зроблять все, щоб ти більше не прокинувся, ясно? - чую власницький голос за спиною і знайоме почуття всередині тільки зростає

Далі, поки обоє з моїх родичів стоять у повному шоку ми з Вінсентом виходимо на вулицю і я вже не стримую себе та впиваюся у його губи, стоячи під дощем.

Як довго я цього чекала! Як, сука, довго!