два запитання

02

Звичний для операційної писк апаратів ненав'язливо вловлюється в повній тиші кімнати. Його доповнює дзвін від залізних інструментів, які медсестра подає хірургу, та майже нечутний шурхіт операційних халатів. І все б було добре – ні, навіть прекрасно – якби тільки останній, хірург тобто, зайвого разу не розтуляв свого рота.

– То що, Техьоне, готовий до задачки дев'ятого класу? – старший уже, років п'ятдесяти п'яти, чоловік відразливо посміхається, повільно скальпелем відкриваючи доступ на шиї. Сьогодні операція на аневризмі сонної артерії.

Техьон слідкує за показниками на екрані апарата й щосили прикушує губу, аби не сказати чогось відверто грубого. Кожного разу, кожного клятого разу цей старий чіпляється до нього, аби самоствердитись.

– Двоє батьків глухі, яка ймовірність народження дитини з такою ж вадою?

Техьон тихо й повільно видихає. Хто б сумнівався, що, навіть коли він не погодився, йому таки поставлять запитання? Від напруження починає боліти голова, от би швидше завершити операцію. Окрім них, головного хірурга та анестезіолога, в операційній є ще двоє – медсестра, обов'язком якої є подача інструментів, та молодий хірург-асистент, що, як казали, нещодавно перевівся до них у лікарню для обміну досвідом.

– Інформації мало, – говорить спокійно, погляд переводячи на рівний розріз. Асистент допомагає, натягуючи шкіру та припікаючи судинки, що кровоточать, коагулятором. Рана стає все глибшою.

– Чому ж це? – обурливо. – Сказано ж, обидва глухі, що тобі неясно? – глузливо скидає брови, посміхаючись. – Забув уже чи що? Я, от уже скільки років пройшло з дев'ятого класу й університету, а досі пам... – знову заводить свою шарманку чоловік, і Техьон, вибухаючи, дозволяє собі перебити фразу:

– Досі неточні дані, – намагається спокійно, – тому що батько може бути глухим від травми, а мати – генетично, – проводить язиком по губі, на мить заплющуючи очі, щоб угамувати біль напруги. – Уточнюйте, пане, – твердо завершує.

Йому нічого не відповідають, тільки асистент стиха всміхається, продовжуючи свою роботу. Медсестра на таке навіть не реагує, байдужим поглядом дивлячись на всі маніпуляції, що проводять із м'язами. Звикла вже до їхніх суперечок, напевно. Після цього, дякувати Богу, кілька десятків хвилин у операційній панує цілковита тиша, і Техьон насолоджується рівномірним вищанням апарату. Насолоджується, тому що як тільки щось іде не так – той починає волати, як не в себе, а в Те й так ледве серцевий приступ не стається від паніки та пошуку необхідних дій.