Перспективи української революції. Степан Бандера

ДО ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ КОНСОЛІДАЦІЇ

Ця стаття Степана Бандери, за підписом С. А. Сірий, була надрукована умісячному журналі «Визвольна Політика» (Лондон, рік вид. І, чч. 4–5,червень-липень 1946 р.) Один рік після другої світової війни, коли увага загалуукраїнської еміграції була звернена на зовнішньо-політичні події і справи, чи надальшу долю «ді-пістів» у таборах утікачів, автор статті закликає до політичногооб'єднання всіх українських творчих сил на чужині, добачаючи в них поважнийфактор допомоги для воюючої Батьківщини. Об'єднати ті всі сили, сконсолідуватиїх в одну цілість, без затрати їхньої окремішньої специфіки — це було, за словамиСтепана Бандери, найважливіше завдання. Ця проблема займала його від 1945 р.Тому до питання політичної консолідації він повертався у своїх статтях і листахпротягом років. (Дивись: «Слово до Українських Націоналістів-Революціонерів закордоном» з 1948 р., «За завершену політичну структуру» з 1958 р., «Інтерв'ю длярадіостанції В. Шарвана в Боффало, США» в 1959 р., а теж листи до Ґенка з 15. 12.1945, до «Креза» з 16. 8. 1947 і до «Настаса» з 11. 1. 1948 р.). Крім того виїмкистатті «До проблеми політичної консолідації були поміщені у «ПовідомленняхПроводу» ч. 2 за серпень 1946 р.У своїх статтях на тему консолідації Ст. Бандера постійно ставив незміннупередумову, щоб «політичні угрупування керувалися одним основним політичнимімперативом змагання за здійснення головної мети: Самостійної СоборноїУкраїнської Держави і для тієї мети підпорядкували всі свої вужчі, партійніінтереси», і щоб вони йшли до цієї мети одним шляхом — шляхомнаціонально-визвольної революції* * *Прагнення до консолідації цілого українського політичного життя на еміграції,передусім те, що нуртує серед широкого загалу громадянства, у найглибшому джерелі маєздорове вичуття великої потреби нашого буття і визвольної політики. Зате у практичнихполітичних плянах і заходах, що походять від різних партійних осередків, помітна перевагавузькопартійних цілей і тенденцій, якими ці осередки намагаються скерувати здоровий гінмас до консолідації в річище партійної політики та спрямувати на свої партійні лотоки. Всі,що захоплені ідеєю консолідації, без вузько-партійних розрахунків, прагнуть до зібрання,згуртування всіх сил, протиставляючись розпорошуванню політичної енергії українськоїеміграції, прагнуть до дальшого уодностійнення і координування діяльности в усіх ділянках,а передусім політичної акції. Одначе, реально досягти тих бажаних ефектів не так легко, якце здається при поверховному розгляді проблеми.Сама механічна консолідація, про яку звичайно думає велика більшість її речників, —напевно не принесла б поважних позитивних наслідків. Навпаки, коли б ми пов'язали різніполітичні угруповання тільки формально, а вони далі хотіли б іти власними політичнимишляхами, не тільки у другорядних питаннях, а й у принципових справах українськоївнутрішньої і зовнішньої політики, — то у висліді, замість скріплення, було б послаблення,замість об'єднання — взаємне паралізування. Механічне об'єднання, без справжньогоузгіднення найважливіших справ нашої визвольної політики, без однієї спільної політичноїплятформи, яка визначала б один шлях до однієї, спільної мети, — не тільки що нескріплювало б цілости української політичної енергії на шляху визволення, але й гальмувалоб акцію складових частин нашої політичної дійсности та невтралізувало б досягнення їхньоїпозитивної роботи. Образ такої політичної єдности української емі-ґрації та наявних середнеї політичних сил був би тільки оптичною оманою, ця єдність видавалася б справжньоютільки при надто поверховній обсервації. До того ж квола зовнішня активність утворумеханічної консолідації, спричинена суттєвими внутрішніми розходженнями, узовнішньо-політичному ефекті дорівнювала б імпотенції цілости українських сил наеміґрації.Істотною рисою усяких плянів механічної консолідації є намагання створити збірнуконструкцію-конґльомерат різних, за змогою всіх, політичних угруповань, без урахуванняпроцесу докорінної внутрішньої політичної консолідації, в наслідок якої всі угруповання,учасники об'єднання, прийняли б одну загальну політичну плятформу, спільну лінію і спільнізасади визвольної політики. В таких проектах не виключаються і ці моменти внутрішньоїконсолідації, але вони стоять там практично на дальшому пляні, тобто мають бути наслідкомпопереднього, механічного поєднання.Думки про механічну консолідацію є і серед тієї частини еміграційного громадянства,що не досить глибоко розуміє суть нашої політичної проблематики, прагне до єдности йодностайної політичної акції, а в зовнішніх виявах хоче бачити вже й таку саму внутрішнюсуть. Часто думають так, аби вже тільки різні політичні угруповання створили якийсьспільний політичний орган, а решта — «це прийде згодом». Але в таких спрощених,поверховних методах немає дороги до визначеної цілі, навпаки, вони можуть тільки спинятий утруднювати процес природної консолідації. Якщо починати від створення механічногозліпку, а щойно потім братися за головні, суттєві проблеми і труднощі, тоді безуспішнізаходи і спроби тільки підривали б ґрунт для інших консолідаційних починів, побудованихна здорових засновках. Невдалі заходи і нежиттєві твори марно абсорбували б енерґіюполітичних осередків і сил, створили б стан взаємного паралізування і невтралізування,витрати енергій на безконечне «перетягання линви», застій та неспроможність до активностиназовні.Перш ніж давати відповідь на питання, яка консолідація в нас є можлива і потрібна,доцільно з'ясувати собі позитивне розуміння цієї проблеми.Маємо на увазі створення такого укладу і взаємовідносин українських політичнихнапрямків, сил, тенденцій і акцій, щоб усі вони, зберігаючи свої позитивні питоменності,окремі цілі та прикмети, затримуючи свій власний шлях розвитку, прагнули передусім доздійснення однієї, спільної національної мети, прямували до неї в найзагальнішомувизначенні — одним спільним шляхом у кардинальних питаннях національного буття,визнавали один ієрархічний уклад головних вартостей, однакові критерії оцінки основнихпитань національної політики, шанували й реалізували один головний принципвнутрішньо-національного порядкування справ і визнавали авторитет одного, найвищогокерівного чинника та репрезентації України.В таких рамцях мусить бути місце для процесів внутрішньої диференціяції,кристалізації та росту окремих течій, рухів й угруповань, можливість для постійногорозвитку в укладі й відносинах поміж тими чинниками та природні умови здоровогосуперництва й змагання за впливи.Отже, як з одного боку не визнаємо тенденцій механічного, самого тільки зовнішньогов'язання різних угруповань, які потім ходили б цілком різними перехресними дорогами, так здругого боку — не прикладаємо рук до таких концепцій, які політичну консолідаціюспрямовують на шлях гальмування природного поступу та розвитку політичної думки і дії(через петрифікацію наявного укладу й співвідношення сил) та які (тенденції) створятьзакостенілу структуру внутрішньо-українського життя, що унеможливить вільний, здоровийрозвиток окремих рухів, політичних напрямків і сил.У питанні, чи існують найважливіші, зокрема об'єктивні, передумови для процесуконсолідації українських політичних угруповань на чужині, головне значення мають двамоменти: поперше, чи ті українські політичні чинники, що їх маємо на увазі, мають однуспільну мету, подруге, чи за сучасної загальної політичної ситуації до тієї мети можна йтикількома шляхами, чи тільки одним шляхом.До українських національних політичних чинників і угруповань можна зараховуватитільки ті, які стоять на плятформі державної самостійности і соборности України, тобтовизнають за головну й найважливішу мету української політики та всіх змагань українськогонароду — звільнення України від московсько-большевицького поневолення і відновленнясуверенної Української Держави. Це є основна передумова для того, щоб якесь угрупованнябрати до уваги при політичній консолідації та взагалі, щоб якоюнебудь мірою признаватийому місце серед українських політичних факторів. Більшість українських політичнихугруповань на еміграції декляративно стоїть на такій загально-національній політичнійплятформі. Інша справа, чи і наскільки поодинокі угруповання своєю практичноюполітичною працею підтверджують це своє декляративне становище. Але цього питання небудемо розглядати. Треба зважати на кожний такий політичний чинник, який у живійполітичній практиці не зійшов на протилежні позиції, а який має надійні елементи, що привключенні їх у широкий уклад політичних сил з правильним політичним шляхом, вонинададуть йому здорового національне творчого змісту. Усім чинникам з такими завдаткамитреба дати місце і змогу ввійти до консолідаційної конструкції.Першою і головною передумовою участи в політичній консолідації є те, щоб політичніугруповання керувалися одним основним політичним імперативом змагання за здійсненняголовної мети: Самостійної Української Держави і з тією метою підпорядкували всі своївужчі, партійні інтереси.Друга передумова до повної політичної консолідації — це визнання тільки одногошляху, щоб досягти ту спільну мету. Бо навіть за ідеального дотримання першої передумовиконсолідація жвавої політичної праці всіх угруповань була б дуже трудна, якщо б у данійполітичній ситуації було більше, ніж один шлях, якими можна йти до визволення і державноїнезалежности. Якщо б, крім однієї можливої самостійницької політики, було місце на другучи й більше, які б теж мали шанси на успіх, то очевидно, що одні угруповання прямували боднією дорогою, а інші вибирали б інші шляхи, відповідно до своєї загальної політичноїорієнтації. Така ситуація створювала б непригожий ґрунт для повної консолідації, якщорозуміти її не тільки як визнавання спільних найвищих вартостей і прямування до однієїмети, але як уніфікацію, уодностайнення практичної політичної діяльности у найважливішихсправах так, щоб була одна українська самостійницька політика.Скільки можливих шляхів стоїть перед політикою народу — це залежить від різнихчинників, насамперед від даної загальної ситуації. Це складне питання, що його не можнашабльоново розв'язувати.Основне правило, випробуване й утверджене історичним досвідом народів, наказує, щонавіть тоді, коли перед політикою нації, як цілости, відкривається більше шляхів, вона неповинна розділятися, а в найважливіших справах мусить зберегти свою одностайність.Але бувають надзвичайні ситуації в житті народів, коли ця засада не може бутизбережена і під тиском життєвої конечности змагання народу за підстави власного буття ірозвитку йдуть одночасно різними дорогами. Часом буває така ситуація, що у корінних длябуття нації питаннях немає абсолютної, безсумнівної певности, що перед цілою націєюстоїть тільки один-однісінький шлях і вихід. У таких моментах діє автоматизм політичноїдиференціяції. Не завжди доходить до практичного поділу фронтів. Часом цей процес незнаходить практичного вияву і не виходить поза сферу споглядань і настроїв. Але унадзвичайних ситуаціях, коли йдеться про основні, радикальні життєві питання народу, вяких вирішується його доля, а шанси, як і ризико, розходяться по двох або кількохдорогах, — політичний інстинкт народу спрямовує живу національну політику одночасно нарізні, часто протилежні шляхи, щоб забезпечитись перед найбільшим ризиком, себтоставленням долі народу на одну карту. Хоча це створює складний і прикрий внутрішній станта трудну зовнішню ситуацію народу, однак іноді це конечний і врешті-врешт спасеннийвияв політичної зрілости нації. Часто навіть у тому немає плянового розподілу роль, а дієсвоєрідний автоматизм, так що різні політичні сили йдуть різними шляхами, які їмвідповідають.Під час минулої світової війни такий процес розподілу фронтів проявився середбагатьох європейських народів у критичних для них ситуаціях. Спостереження над тимиявищами переконують, що в одних випадках це було корисне для тих народів, а в інших —шкідливе. Тяжко устійнити абсолютну засаду в оцінці процесів розщіпленняпрактично-політичного діяння нації на два чи більше шляхів. Загальне правило таке, що тіпроцеси є неґативні, бо розпорошують сили й енергію нації в той час, коли їх требаякнайбільше зосереджувати. Через такий поділ нація часто програє на всіх ставках, тоді як,зосередивши всю свою потенцію на одному з можливих шляхів, досягла б своєї мети.Але бувають вийняткові ситуації, в яких політика нації щодо зовнішніх сил таміжнародніх констеляцій і процесів мусить іти одночасно різними, розгалуженими, а частопротилежними шляхами. Коли ситуація вимагає поділу роль і ставлення більше, ніж на однуставку, тоді наказом часу є не уніфікація політики, а її диференціяція.Така ситуація буває здебільшого у народів, які борються за свій суверенітет. Часом дляскріплення зовнішньо-політичного ефекту дій одного політичного напрямку потрібнанаявність і співгра ще й інших напрямків. Буває так, що політична акція по одній лінії даєпозитивний ефект якраз в іншому напрямку, що його може використати й обернути на доброцілости тільки інший політичний чинник, який веде відповідну політичну лінію.У таких історичних моментах, коли у змаганні вирішується доля нації, треба виходитивід головного питання, яка є можлива і найдоцільніша актуальна політика та якийвнутрішньо-політичний уклад найкраще відповідає вимогам моменту. Тому-то політичнаконсолідація не може бути самоціллю, а засобом, політичним інструментом.Для розвитку й росту сили народу процес консолідації різно-родних політичнихелементів сам собою може мати додатні й від'ємні, гальмуючі впливи. Але в такихобставинах, коли йде про оборону самих основ життя і розвитку нації, усі внутрішніполітичні процеси мусять бути підпорядковані вимогам і потребам тієї боротьби заіснування. Також розвиток і уклад сил народу має бути якраз такий, який найкращедопомагає витривати в ту історичну хвилину. Тож аспект боротьби проти наступу ззовні маєв цьому питанні домінантне значення.Чи перед українською самостійницькою політикою в теперішній ситуації стоїть більше,ніж один відкритий шлях?Лише один-єдиний! Це шлях безкомпромісової революційної боротьби протибольшевицько-московського імперіялізму, на який то шлях стали всі самостійницькі силиУкраїни. Що такий шлях є єдиний — найкраще підтверджує той факт, що немає жодноїіншої самостійницької визвольної концепції чи акції.Це стосується не тільки до Краю. (3 Популярне серед членів УВО й ОУН окреслення українських земель, головно західніх, для відрізнення відчужини, де перебував Провід Організації.) Годі відділити політичні дії за кордоном відполітичної дійсности в Україні. Бо всяка еміграційна політична концепція без підпори івідповідника на рідних землях — це галузка, відірвана від пня. Але й серед чистоеміґраційних політичних угруповань, після повного банкрутства однієї орієнтаційноїполітики за другою, дозріло переконання, що в теперішньому становищі України єдиноможливою і правильною є революційна визвольна концепція безкомпромісової боротьбипроти большевизму, яка розраховує на власні сили України та на спільну боротьбу іншихнародів, що в подібній ситуації борються за своє життя проти того ж самого ворога, і якастороннім силам і змінним міжнароднім констеляціям надає значення додаткових, абодопоміжних чинників.Тепер жодне політичне угруповання на еміграції не ставить і не реалізує іншої,поважної визвольної концепції. Точніше треба сказати, що тепер більшість еміграційнихполітичних угруповань не здійснює жодної живої політичної концепції. Властивим змістомїхнього існування є спорадничне реагування на деякі події і здебільшого оперування далеким від дійсности програмістичним і декляративним теоретизуванням. А на полі чинної політикистоїть тільки одна самостійницька революційно-визвольна концепція.Отже, цілком реально існує друга основна передумова для консолідації українськихполітичних чинників, також за кордоном. Не лише немає об'єктивних перешкод, а навпаки,сучасне політичне становище, останні перипетії української політичної дії та актуальнаполітична рація — просто підказуються, як конечність, щоб усі українські політичні чинникий сили одностайно прямували єдиним шляхом до визволення, соборности й державноїсуверенности України.Розглядаючи питання консолідації українських політичних сил і дій, треба зважати нанаявний стан українського політичного життя та уклад політичних сил у краю і на еміграції.Від цього треба виходити, щоб створити бажану українську політичну дійсність тавідповідну формацію цілости українських політичних сил. Позитивні моменти того ж станутреба прийняти як підставу, підвалину наміченого укладу, а неґативи слід переглянути, як тімісця, що їх треба виправити чи перебудувати.В Україні точиться безупинна- й безоглядна боротьба поміж двома непримиреннимисвітами. Проти московсько-большевицького імперіялізму й тоталітаризму, протибольшевицького поневолення, насильства та цілої системи большевицького режиму стоїтьодностайний фронт українського революційного самостійницького визвольного руху. Вборотьбі проти большевизму стоїть єдина монолітна українська самостійницька сила. Втвердих підбольшевицьких умовах немає місця для половинчатих позицій, для слабих,готових на все політичних утворів. Там немає місця на животіння. Безоглядна боротьба абокапітуляція. В таких умовах усі політичні групи, які шукають можливости компромісу, себтоможливостей існувати й діяти на середньому полі поміж фронтами боротьби, відійшли зполя активних дій у небуття. В Україні залишилась і втрималася одна-єдина визвольнаконцепція, концепція українського революційного націоналістичного руху, одна політичнадія — революційна боротьба, єдина дійова політична сила — революційна ОУН і однамілітарна сила — революційна УПА.Визвольно-революційна боротьба ОУН і УПА стала визвольною боротьбоюукраїнського народу, в яку включилися всі активні самостійницькі елементи, без уваги насвоє партійно-політичне обличчя. Ініціятором, мотором, провідною і головною пробойовоюсилою в революційних визвольних змаганнях в Україні надалі є революційна ОУН. Такепоширення боротьби, що охоплює всі самостійницькі елементи цілої України, знайшловідповідне політично-структуральне оформлення у створенні загально-національноїполітичної формації революційно-державного типу.УПА зродилася з ініціятиви ОУН як загально-національна революційна армія, в якійборються всі, хто хоче боротися за визволення України з-під большевицької Москви та засамостійну соборну Українську Державу. В УПА немає жодного партійного принципу, ніпартійної політики. У висліді цілого історичного розвитку визвольних змагань під часостанньої війни, зокрема у висліді того факту, що революційна боротьба самостійницькихсил в Україні огорнула ввесь нарід і всі ділянки життя, зформувалася ціла підпільна системасамостійного державного життя, яка існує та діє незалежно і проти окупаційної, спершугітлерівської, а потім большевицької державної системи. Ця формація поєднує в собіелементи державної організації з елементами підпільної системи організування суспільногожиття і політичної акції. Як завершення процесу творення українського підпільногодержавного життя і революційної державної формації створилася Українська ГоловнаВизвольна Рада — революційний, найвищий державний орган України.В Україні стоять проти однієї дві державні формації. Перша — т. зв. УССР — цеекспозитура московсько-большевицького імперіялізму та його інструмент для поневолення івизиску України, що тримається лиш з допомогою безоглядного терору. Вона не стоїть насторожі добра України, не захищає життєвих прав українського народу, а стоїть на послугахчужого московського імперіялістичного центру та большевицької партії. УССР не походить зволі України, навпаки, є протиставленням до неї та політичним утвором для її уярмлення.Проти цієї чужої, безправної, по насильницьки накиненої формації, т. зв. УССР, стоїтьсамостійна українська державна формація, що її найвищою владою е УГВР. Як формаціяреволюційна, державна, вона веде боротьбу проти большевицької системи, існує і діє вУкраїні завдяки застосуванню відповідних підпільних метод, проти большевицької навали.Хоч вона повністю не виконує суверенних прав і всіх державних функцій в Україні, хочадосі не усунені з України большевицька система і режим, проте в сучасну пору якраз вона, ане УССР, є втіленням української державности, українським державним утвором, щоздійснює волю України, захищає її права та репрезентує її перед чужим світом.УГВР, як революційний найвищий орган України, хоч і не виконує всіх функційнормального державного уряду, зате виконує найважливішу і найсуттєвішу ролю найвищогодержавного органу нації, що стоїть у боротьбі за своє існування, а саме: вона очолює цюборотьбу. Хоча вона не має тих усіх формальних і наявних атрибутів, що їх зовнішньовідзначають державні органи і їхні функції, зате тим більшу вартість і значення має те, щодержавницька дія УГВР має визнання і послух в українського народу.Це небувалий вияв найвищого морально-політичного авторитетунаціонально-державного органу, тим більше тому, що він не користується засобаминормальної державної екзекутиви і примусу, а навпаки, є переслідуванийнайбезогляднішими методами і засобами тоталітарно-терористичної окупаційної системи.Широкі народні маси ідуть за ним, виконують його доручення і вказівки, не зважаючи на те,що тим наражуються на наижорстокіше переслідування і винищування з боку большевиків,але не відступають від нього навіть в обличчі смерти.В тих умовах більше, ніж в умовах нормального державного життя, виявляється іпостійно засвідчується правда і правність української самостійної державної формації зреволюційним, найвищим державним органом — УГВР на чолі, її морально-політичнийавторитет, позиція і значення. Український нарід не виборами і голосуванням, а своєюжертвенною безнастанною боротьбою ще й ще задокументовує свою незламну волю досамостійного життя і підтверджує той мандат, що його він, як єдиний суверен України, даєУкраїнській Головній Визвольній Раді, яка очолює і репрезентує незалежну українськудержавність.В Україні, отже, вже завершився процес політичної консолідації усіх самостійницькихнаціональних елементів на плятформі УГВР. Як ця консолідація оформилась і як воназдійснювалася? Там, у противагу до большевицького режиму та його системи, є тільки одинсамостійницький табір. Об'єднуючим чинником є спільна визвольна боротьба, в якій берутьбезпосередню чи посередню участь, або бодай з нею солідаризуються і співчувають їй усі,що є проти большевизму, а за Самостійну Українську Державу. В УПА борютьсядобровільці-революціонери незалежно від своєї партійної орієнтації. А в УГВР є найчільнішідіячі, провідники-активісти з різних політичних середовищ.Як організована політична сила залишилась на полі боротьби в Україні тільки однареволюційна ОУН. Треба ствердити факт, що тепер в Україні немає жодної іншоїсамостійницької політичної організації чи угруповання, яке проявляло б своє існуванняпомітною політичною діяльністю. Тут не будемо широко аналізувати цього факту, протезазначимо, що причина є, з одного боку, в дуже тяжких большевицьких умовах, а з другого— в слабостях усіх інших політичних ідей і угруповань. А в висліді — або визнавці іншихполітичних напрямків не в силі спромогтися на власну політичну акцію в підбольшевицькихумовах, або ідеї та ввесь політичний зміст інших політичних напрямків не може захопититого елементу, який у тих умовах готовий до боротьби.Зате до визвольної боротьби, що її розпочала й організувала революційна ОУН,приєдналися й активно в неї включилися численні елементи інших політичних напрямків —не як політичні угруповання, а індивідуально, як одиниці, що хочуть боротися за волюУкраїни і включаються в існуючі вже, випробувані і загартовані революційні лави. Для всіхтих патріотів-борців вузько-партійні справи стоять на дальшому пляні, а найважливіше — цеактуальна боротьба.Оцінюючи і шануючи таку високопатріотичну поставу самостійників інших партійнихнапрямків, та щоб улегшити визнавцям інших партійних програм взяти участь уреволюційній визвольній боротьбі, — ОУН дала почин до створення загально-національноїреволюційної збройної сили — УПА, а згодом, з поширенням революційної боротьби дорозмірів усенароднього революційного руху, завдяки поставі УПА дійшло до створенняУГВР.Хоч крім ОУН, в Україні не існує і не веде активної діяльности жодна політичнасамостійницька організація, проте УГВР у своїй концепції, побудові та своїм особовимскладом не є однопартійним органом, а як державна формація і як державний орган, єзаснована на принципі понадпартійному. В УГВР репрезентовані різні політичні напрямки,бо там є діячі з різних політичних середовищ.Ініціатива до того вийшла від УПА. За політично-світоглядовим розумінням ОУН,монопартійна система в державному житті та в Державній формації не відповідає потребамповного і здорового національного розвитку. В державній організації народу мусить бутимісце для політичної диференціяції, кристалізації і вільного розвитку політичних угрупованьта для здорового, творчого змагання поміж ними. Самі ж державні органи у виконуваннісвоїх функцій мусять стояти на позиціях понадпартійних: насамперед дбати про доброцілости, а далі справедливо захищати інтереси всіх позитивних складових частин.Теперішній стан в Україні, де чужа ворожа сила здушує і паралізує вільний розвитокполітичного життя, — анормальний. Боремося за повну політичну свободу у вільній Україні,і в суверенній Українській Державі має бути заґарантована можливість для існування ірозвитку політичних угруповань. Процес організування й активізації політичних угрупованьне перечив би концепції і державній формації, яку очолює УГВР, а може кожночаснопроходити в її рамцях. Якщо б уже тепер в Україні вели або розпочинали свою діяльність йінші політичні організації чи угруповання, які справді стояли б на позиціях визвольноїборотьби і державної самостійності України, — то вони вже зараз знайшли б своє місце врамцях УГВР.Так ось в Україні, в розпалі та найбільшому напруженні визвольної революційноїборотьби довершилися одночасно два дуже важливі історичні процеси: створиласясамостійна революційно-підпільна формація України і здійснилася політична консолідаціявсіх самостійницьких, активних елементів українського народу. Ця консолідація зродиласяорганічним порядком історичного розвитку. Вона жива і тривала, бо постала в ім'ябезсмертної, великої, спільної всім ідеї та реалізувалася на державницькій плятформі — урамцях державної формації.Треба собі ясно усвідомити і виразно заявити, що створення підпільної державноїформації та діяльність революційного державного уряду в Україні в підбольшевицькихумовах — це таке високе морально-політичне і революційно-організаційне досягнення, якогоне знаходимо в історії інших народів у сучасній, такій багатій на події добі. Подібніполітичні явища в інших народів, хоч значно слабші і витворені не в таких тяжкихобставинах та ще й при зовнішній допомозі, мають у світі визнання і славу найвищихдосягнень у боротьбі за самостійність. Нерозуміти і недооцінювати своїх власних здобутків,щоденно скуплюваних такими високими жертвами, — це вияв морального звиродніння іполітичного засліплення, недооцінювання вартости і спроможности свого народу. А вженепростимим національним злочином є применшування чи знецінювання того досягненнявизвольної боротьби перед чужим світом.* * *А тепер розглянемо стан на еміграції. Тут українське політичне життя та укладполітичних сил значно інший, ніж на рідних землях. Завдяки свободі тут існують численніполітичні угруповання й організації. Немає тут безпосередньої боротьби з ворогом, аполітичне життя значною мірою виповняється яловою партійщиною, дрібнимиміжпартійними розграми і спорами та відірваним від життя й актуальної дійсностипрограмістичним теоретизуванням.В інших умовах за іншого стану, ніж у краю, і процес політичної консолідації наеміграції мусить проходити інакше та знайти відповідні форми. Розглядаючи питання, котраз консолідаційних концепцій на еміграції найправильніша, треба найперше устійнити, якомумоментові надаємо в цій справі вирішального значення.Наша позиція така, що в сучасному становищі України в усіх питаннях українськоїполітики, в цілому й в поодиноких частинах, найважливішим є аспект самої визвольноїборотьби, а вирішальним критерієм є її вимоги і потреби. Усе, що цій боротьбі допомагає,сприяє і зміцнює її, усе, що підносить її успішність та ефект лінією визволення — все тедобре, позитивне.Так і консолідаційний процес українських політичних сил та акції на еміґрації мусятьбути підпорядковані тому загальному правилові. Консолідація має завдання сприяти тому,щоб у визвольну дію включити, якщо можливо, всі політичні сили, щоб скоординувати їхнідії та піднести її позитивний для справи визволення ефект, щоб створити такувнутрішньо-українську політичну констеляцію і таку структуру, яка запевнить максимальнезосередження українських сил у безпосередній боротьбі, себто, у зв'язаній з тією боротьбоюдії, створить одностайну внутрішньо згуртовану формацію усіх самостійницьких сил, щомонолітно і скоординовано протиставлятиметься ворогові та завжди одностайно йоднозгідно виступатиме перед цілим зовнішнім світом. Ці всі головні цілі консолідації єактивні й на еміґрації. Хоч тут немає безпосередньої боротьби з ворогом, як на ріднихземлях, проте вся політична робота мусить бути спрямована як допоміжна дія для крайовоїборотьби. Політичні сили еміґрації мусять скоординовано вести таку зовнішньо-політичнудіяльність, щоб якнайбільше помагати і підтримувати визвольну боротьбу в Україні,добитися якнайкращого зовнішньо-політичного ефекту крайової боротьби тазаманіфестувати й утвердити перед цілим світом факт, що всі національні самостійницькісили України, як у краю, так і на еміґрації, становлять одноцілий фронт та одноцілуполітичну формацію в боротьбі проти московського большевизму за державну самостійністьУкраїни.Коротко: консолідація мусить принести внутрішнє скріплення українськоговизвольного фронту, зміцнення його зовнішніх позицій і збільшення зовнішньо-політичногоуспіху революційної визвольної боротьби. Обидва ці моменти, внутрішній і зовнішній,вміщують у собі всі найважливіші цілі консолідаційних плянів.З такого визначення цілей уже виразно видно, яка концепція та яка постава консолідаціїдасть найкращий ефект.Перша і найважливіша справа — це координація політичного життя і дій еміграції звизвольною боротьбою в краю. Уніфікувати цілість української самостійницької політикитак, щоб була тільки одна її лінія, і щоб уся політична акція на еміграції усіх її чинників булапов'язана з визвольною боротьбою в Україні. Об'єднання цілої еміграції, усіх політичнихчинників та пов'язання її з визвольним рухом на рідних землях в одноцілій національнійдержавній формації, в якій знайдуть своє місце всі самостійницькі елементи — політичніугруповання, організації та інші чинники, щоб увесь український самостійницький світтворив одностайну цілість державного типу.Таку розв'язку дає концепція консолідації на державницькій плятформі, в рамцяхсамостійної, діючої державної формації, з принципом політичного примату визвольноїборотьби в Україні — консолідації на плятформі і в рамцях УГВР.Українська самостійна державна формація, очолювана УГВ-Радою, що охоплює йоб'єднує всі самостійницькі елементи в краю, дає найкращу плятформу й організаційніформи для такого самого об'єднання та охоплення цілої еміграції, усіх її самостійницькихелементів. Завдяки тому, що вона не є партійним чи міжпартійним органом, а формацієюдержавною, в ній можуть знайти своє належне місце всі елементи і чинники, які становлятьцілість української національної еміграції. Отже, політичні організації й угруповання, різніполітичні чинники, які репрезентують українську державну традицію, які свого часуодержали були від народу мандат як голови і члени урядів Української Держави, або якпарляментарні представники українського народу чи його частин; репрезентації центральнихзагально-громадських установ, станових (професійних) організацій, Українських Церков,наукового світу, загалом — цілої національної еміграції.Усі ці чинники, увійшовши в одну загальну державну формацію УГВР, в її закордоннійчастині, братимуть активну співучасть у державницьких змаганнях, що базуються головно накрайовій визвольній боротьбі. Вони будуть пов'язані з нею політично та будуть сприятипосилюванню і закріплюванню її зовнішньо-політичних успіхів і таким чином вноситимутьсвій позитивний вклад у визвольну справу. Через те вони здобувають і закріплюють (тепер іна майбутнє) собі місце в укладі українських державно-творчих елементів. При тому всі цічинники, координуючи свою діяльність в одностайній лінії державницької визвольноїполітики, зберігають свою окремішність та реалізують свої питоменні вужчі цілі.Як здійсниться ця концепція консолідації, то у висліді ціле життя української еміграціїматиме таку внутрішню структуру, яку мають звичайно народи, що живуть державнимжиттям. Відповідні закордонні органи УГВР виконуватимуть функції найвищого, керівногодержавного чинника, хоч без усіх засобів нормальної державної екзекутиви і таких санкцій, акористуючись засобами політично-моральних категорій, як авторитет загально визнаногодержавного чинника, внутрішньою солідарністю і самодисципліною.Теперішня постава деяких чинників на еміграції, які неґативно чи індиферентноставляться до визвольної боротьби в Україні, зокрема до УГВР, з вузько партійних мотивів— не може мати суттєвого вирішального значення, ані на стан і розгортання подій на ріднихземлях, ані на зовнішньо-політичну позицію нашої справи, що її репрезентує УГВР. Але всетаки не може бути без значення факт, чи ті чинники засвідчують свою солідарність і тимсприяють успіхові справи, чи ведуть неприхильну і шкідливу акцію, бодай тількиінформативну. Хоч би їхня неприхильна до УГВР акція не мала ніяких безпосередніхнаслідків, то вже сам факт того, що вона є, українська, підриває моральні позиції, а це кидаєтінь на цілість. Зате одностайна постава у принципових справах українського визволення,засвідчувана перед цілим народом і перед чужим світом, і то при збереженні здоровоївнутрішньо-політичної диференціяції, напевно і значною мірою приведе до внутрішньогоскріплення визвольного фронту та до зміцнення зовнішньо-політичних позицій українськоїсправи.Питання, чому саме така консолідація на державницькій плятформі, а не на базі тількиміжпартійного порозуміння, великою мірою висвітлене попередніми міркуваннями.Вирішальне значення мають передусім вимоги визвольної політики і боротьби.Державна формація УГВР дає найкращу плятформу та організаційні рамки дляоб'єднання всіх самостійницьких політичних чинників на еміграції. Вона ставить передусімважливі, понадпартійні державницькі політичні завдання, навколо яких у спільній політичнійакції об'єднаються всі сили української еміграції, в тому числі й усі політичні угруповання.Державницька плятформа й такі організаційні рамці найкраще допоможуть розв'язати всіміжпартійні проблеми, а спільна жвава акція найкраще згуртує всі позитивні сили.Якщо ж консолідація на державній базі, то чому саме на плятформі УГВР, а не, напр.,на плятформі УНР? Такі будуть, між ін., голоси опозиції проти цього пляну.На це відразу відповідаємо. При чому не намагаємося дати вичерпної відповіді, зокремане потрібно тут вдаватися до аналізи державно-правних позицій чинників з табору УНР. Боціль усіх цих міркувань — висунути такі позитивні моменти, які доводять до політичногозамирення і поєднання, а не загострювати спірні й роз'єднуючі питання. Отже, будемооперувати реальними політичними фактами та заторкнемо тільки те, що є конечним длявисвітлення поставленого питання, що його не можна тут оминути.Передусім УНР як політичний чинник, може виступати тільки в ролі фактораеміґраційного. Історія його діяльности, зокрема з останніх двох десятиліть, так наочноствердила й задокументувала цей політичний факт як для українського, так і для чужогополітичного світу, що нема потреби його доводити, як і неможливо його серйознозаперечувати. Висуваючи тезу про теперішній т. зв. уряд УНР, як носія і репрезентантаУкраїнської Держави, то, промовчуючи державно-правну сторінку цього питання, можна бтільки апелювати до минулого, до історії Української Державности з 1918-20 років тапідтримувати думку, що він на еміграції зберіг мандат і компетенції правосильного урядуУкраїни.Якби в нашій визвольній боротьбі і в цілому політичному розвитку в Україні, відпочатку минулої світової війни, не було того революційного державного життя і тогопроцесу зростання з живої дійсности революційної державної формації, процесу,завершеного створенням УГВР, тоді нашій самостійницькій політиці довелось би тепер,мабуть, покликатися на минуле і в противагу до московсько-большевицького ставлення, т.зв. уряду УССР, висувати як репрезентанта української державности традиційний,еміграційний уряд. Інша справа, чи тоді цю ролю мав би виконувати уряд УНР, чи напр.,УДП з 1941 року. Але цього питання тут не будемо розглядати, бо така потреба не актуальна.Але підпільна державна формація та революційний найвищий державний органУкраїни — УГВР, що існує і діє в Україні як політичний факт і фактор, має величезнуперевагу над еміграційними чи традиційними урядами, як для самої революційної боротьби,так і для міжнароднього становища української справи. Було б зайвим це тут ширшедоводити.У кого мало важить і кого мало переконує значення і потреба розвивати визвольнуполітику і революційну боротьбу в самій Україні, той хай погляне, яку вагу і яке значення всучасній світовій політиці мають аналогічні фактори інших народів, яку оцінку знаходять тічинники у політиці чужих держав. Це ж на наших очах під кінець війни і після її закінченнярізні еміґраційні уряди, які віддали своїм союзникам під час війни значні прислуги і здобулисобі значні позиції, — зустріли з боку тих же союзників численні акти, якими підриваєтьсяабо ліквідується їхнє значення і роля. А натомість політика їхніх союзників-великодержавстарається ціною їхнього падіння (чи підупадання) здобути собі впливи і позиції щодо тихполітичних процесів і сил, які існують і діють у батьківщині тих еміграційних урядів.Підставою такого ставлення західніх великодержав до еміґраційних і крайових факторівпоневолених народів є, крім мотивів політичної тактики супроти СССР, консеквентний іхолодний реалізм їхньої політики щодо тих народів. Розраховуючи на те, що дотичніпоневолені народи мають відіграти у міжнародніх подіях реальну ролю як силові, а не тількипропаґандивні фактори, — політика великодержав оглядається передусім на те, що діється втих країнах, на той розвиток подій, які там відбуваються, і на ті сили та чинники, якіформують крайову дійсність. Сьогодні для них мають більше значення навіть слабі,проблематичні взаємини з дотичними крайовими чинниками, ніж підтримка відданих їмсоюзників — еміґраційних урядів. З політичного погляду це не є ані невірність союзникам,ані невдячність, а просто-напросто тверезий політичний реалізм, який вважає за підметнийполітичний чинник саме нарід як цілість, себто його головну, діючу на свойому теренічастину, а не еміграційний відламок.Такі «міжнародньо-політичні показові лекції» мусять вивчати ті українські еміґраційніполітичні чинники, зокрема ті, які задалеко відійшли від ґрунту політичної істини (тобтоістини, що нарід у визвольній боротьбі мусить керуватися насамперед раціями і потребамицієї боротьби) і занадто покладаються на порятунок від зовнішнього світу, а, вдивляючись учужі політичні обрії, беруть для оцінки нашої політичної проблематики чужі критерії таміри, вироблені для інших, відмінних політичних ситуацій. На тих прикладах, що їх такбагато дають теперішні світові події, можна легко переконатися, що і в чужій тверезійполітиці «високої кляси» така політична проблематика, як у нас, розцінюється тими самимикритеріями і мірами, якими послуговується і наш «доморослий» революційний рух. Може,через те й легше буде знайти спільну політичну мову.Спостерігаючи позиції (з одного боку крайових, а з другого, еміґраційних політичнихчинників інших народів, ставлення їх до одних і других західніх великодержав) та цілуеволюцію тих відносин за останні роки, тим легше стає зрозумілим, яке велике політичнезначення має існування і діяння в Україні підпільного державної формації і такого жреволюційного уряду. Протиставлення його больщевицькій експозитурі має на міжнароднійарені значно сильніші атути і переконливішу силу, ніж виставлення еміграційного уряду.Бож сам факт його існування і діяння на українській території і те, що большевики неможуть його знищити, хоч докладають всіх зусиль тоталітарно-енкаведівської державноїмашини, — це таке сильне і наочне свідоцтво про його вкорінення у народі і його силу, щожодна ворожа пропаганда не може нічого вдіяти проти цього свідоцтва.Зате кожний еміграційний уряд, навіть такий — що має одночасно всі атути своєїлеґітимности і мілітарну силу, але разом і те, що він є еміграційний, що його осідок є начужині, а не в рідному краї, не може мати такого значення. Коли ж говорити про «урядУНР», то хіба ніхто не міг би твердити, що його найслабшим місцем є те, що він перебуваєна еміграції.Коли ж політичне середовище УНР хоче обстоювати тезу про уряд УНР, як урядУкраїни, тоді треба ствердити, що в такій ролі він цілком не проявився в останні роки, таківажливі і такі багаті на далекосяжні події в історії визвольної боротьби. Важко зрозуміти, якможна висувати такі претенсії, знаючи, що претендент на позицію уряду України не то що некерував визвольною боротьбою останнього періоду, але навіть не реаґував на події в Українів тому сенсі, як цього треба б було вимагати від носія і репрезентанта державноїнезалежности України. В такій ролі властивим змістом «діяння» того «уряду» була б хібанеактивність.Тут треба ще раз підкреслити, що на цьому місці не хочемо ні полемізувати, ніаналізувати чи висвітлювати позиції і ролю УНР. Якщо б це було потрібне, тоді довелося бпіддати критичній аналізі насамперед державноправний бік, як теж цілу політичну діяльністьчинників УНР від початку їхньої еміграційної історії. Тепер цього не робимо, бо прагнемо дотакої політичної консолідації, в якій усі причетні політичні чинники стають на правильнополітичну плятформу, входять у непохитну самостійницьку і соборницьку державнуконструкцію та в ній вестимуть устійнену і випробувану правильну працю. Маємо на думцітеперішню визвольну політику і перспективи майбутнього, тож при тому було б зайвимпорушувати негативні моменти, якщо будуть гарантії, що вони належать тільки до минулого,а даний політичний табір стає на правильні позиції. Хіба, що було б інакше. Тоді треба б недопустити до того, щоб неґативи з минулого утруднювали чи обтяжували змагання замайбутнє. Тоді була б потреба розправлятися з тими неґативами.Коли ж довелося заторкнути концепцію про уряд УНР, то ніяк не можна обійти факту,що той політичний чинник в останні роки так наочно виявив перед цілим українськимнародом і перед чужим світом свою неспроможність до власної державницько-визвольноїполітичної дії, що висування його на чоло українських державницьких змагань принесло б,уже з тієї одної причини, завелику шкоду для визвольної справи.Чи ж можливим є серйозно ставити перед українським народом верхівку УНР, як тойнайвищий чинник, який очолює визвольну революційну боротьбу, який репрезентуєукраїнську державність революційну, який дає найвище державне завершеннянепримиренному динамізмові й активності сучасної української революції? Чи ті дваелементи: найвищий революційний активізм і крайню неактивність та опортунізм УНР, і то внайгарячіші моменти, можна сполучити в таку політичну цілість, щоб саме цей останній бувкерівним і прапорним? Чи, може, українська визвольна політика мала б виглядати так, щовизвольна революція — це одна справа, а «уряд» — друга? Чи за такого укладу можна водноцілих визвольних змаганнях зосередити всю політичну енерґію, змобілізувати доборотьби всі сили народу? Чи можна таким способом створити відповідно сильний фронтсамостійницької політики проти большевицького тоталітарного імперіялізму? Чи на думкуеміграційного УНР-івського табору, українська справа виступила б тоді в своїй найсильнішійформі на міжнародньому форумі і здобула б можливо найкращі позиції?Сьогодні Україна в міжнародньому укладі сил — це немов вулкан визвольноїреволюції, якого не можна ні згасити, ані здушити. Це джерело безнастанних потрясень упротиприродній політичній структурі на Сході Европи. Україна — це та непримиренна сила,яка бореться проти всякого наїзника, проти всякого поневолення. Вона діє виключно за своїмвласним законом, має своє невідхильне прямування до соборної суверенної УкраїнськоїДержави. Серед найтяжчих умов Україна не тільки продовжує боротьбу, а й живе власним,оформленим у підпільно-державному творі, життям. Український нарід веде не тільки власнізмагання, він нині стає осередком, організатором і передовою силою спільного визвольногопротибольшевицького фронту всіх поневолених цим большевизмом народів. Україна — цеісторичний гробокопатель московсько-большевицького імперіялізму, гніту й насильства, аводночас — пробойовик і кристалізаційний осередок нового ладу на руїнах СССР, ладусвободи і справедливости у взаєминах між вільними народами і людьми. Така історичнамісія України, така її фактична сьогодні роля, і відповідно до цього вона здобуває собісвітову позицію.Але для найсильнішого зосередження і напруження власної потенції, для найвищоїбоєздатности і досягнення найбільших зовнішньо-політичних успіхів — ціла самостійницькаУкраїна, всі її сили мусять становити не тільки одну цілість взагалі. Ця цілість мусить матище й відповідну внутрішню структуру та відповідне прапорне завершення і зовнішню форму;щоб усі елементи тієї цілости стояли кожний на свойому відповідному місці, щобнайвизначніші очолювали, надавали напрям і вираз цілости.Цим вимогам найкраще відповідає революційно-державна формація, очолювана УГВР.Бо вона, виростаючи в Україні органічно з живої дійсности, під час боротьби, формуваласядля потреб цієї боротьби і під безпосереднім впливом усіх тих сил і натисків, серед яких вонамусить існувати, діяти і зростати. Тож у цій формації всі складники є на свойомуприродному місці, відповідно до свого питомого тягару і власного потенціялу та функції вцілості. Також зовнішні форми, як у всіх органічних творів, достосовані там до живої дії, увласному середовищі. У такій самій формі мусить виступати українська самостійницькадержавна формація перед зовнішнім світом. Бо та форма найкраще підкреслює усіпопередньо наведені її риси і питоменності, а в тому наша головна сила, наші найважливішікозирі.Революційно-державна формація, зроджена на рідних землях, має бути осередком,головним зрубом і головним пнем, вона має дати державно-організаційні рамці длявключення в одну цілість теж усіх еміграційних самостійницьких сил і чинників. Усі вониможуть знайти в ній своє місце, включившись у відповідно розбудовану закордонну частинуоднієї цілости.Щодо державної традиції, на яку завжди покликаються кола УНР, визнаємо, що з цьогопогляду вони мають свої історичні позиції. Але не погоджуємося з тим поглядом, щопродовжування державницьких традицій неподільно зв'язане з особами або з політичноюгрупою. Уважаємо, що воно більше в'яжеться з жвавою політичною акцією і визвольноюборотьбою, яка далі реалізує ті традиції та змагається за їхнє втілення у живій політичнійдійсності.Збереження державницьких традицій не полягає на тому, щоб твердо триматися самоїформальної, а ще більше персональної «традиції», тобто з колишньої ролі і постів окремихосіб чи груп виводити їхнє незастаріле, виключне право не тільки репрезентувати минуле, а йу теперішній українській політичній дійсності посідати такі пости і персональні позиції, дояких уже не дає підстав сучасна їхня діяльність. Визнавці такого розуміння державнихтрадицій часто ставлять, як найвищий і вирішний критерій, питання — чи поодинокі явища іцілий розвиток живої політичної дійсности і визвольної боротьби вкладаються у ці зовнішні,формальні рамці, а ще більше, чи респектують вони їхні «традиційні» персональні«управнення». Якщо так, — тоді це, на їхню думку, державницькі, погоджені з традицієюфакти. Якщо ж ні, — то вони їх не визнають, ганьблять, як явища звернені протидержавницьких традицій, хоча б їхнім виключним змістом було якраз змагання за те, щобсама суть тієї ж державности була не тільки традицією, а й справжньою дійсністю(розвитком справжньої політичної дійсности і визвольної боротьби).Але державних традицій не можна трактувати по-музейницьки. Кожний, хто хочестояти на сторожі їхнього збереження, має не так права, як обов'язок передусім докласти всіхможливих старань, щоб найістотніший зміст державности не зійшов до ролі тількиісторичного порядку, щоб він не належав до минулого, а щоб до нього належала сучасність імайбутність, щоб він був живою реальністю. Мова йде про самий зміст, а не про персонал,чи про менш важливі справи формального порядку. Зберігати державницьку традицію — цезначить не зводити її поза справжнє життя до музеїв, а пов'язувати її з актуальнимидержавницькими змаганнями, сприяти тому, щоб була дотримана історична перманентністьпоміж теперішніми державницькими змаганнями і традицією з минулого і то головно щодопозитивного змісту. В усьому найважливішим є самий зміст, суть, а не справи формальногопорядку, як назви і т. ін., або питання персональні чи групові.Доцінюючи значення традиції у державницьких змаганнях, ми є за здійснення іпродовжування усього найціннішого, найпозитивнішого щодо змісту в традиції нашоїдержавности, але ми є проти присвоювання «монополю чи традиції», проти формалізму тапроти самого збереження традицій державности як музейних вартостей.Повертаючись до УНР, вважаємо, що цей політичний чинник на самому початку мав зісвого минулого чи не найбільше можливостей, а тим самим і зобов'язань продовжуватидержавницькі традиції у дальших визвольних змаганнях та в послідовній самостійницькійполітиці. Але розвиток визвольних змагань в останні два десятиліття, зокрема від початкудругої світової війни, тих змагань, які саме є найістотнішим продовжуванням українськихдержавницьких традицій, не дає чинникам УНР такого політичного свідоцтва, якевиправдало б їхні претенсії до виключно найвищого становища в українському політичномужитті.Українські державницькі змагання продовжуються безперервно, вони мали і мають своїгероїчні подвиги та великі політичні досягнення, вони ж найвиразніше продовжуютьукраїнські державні традиції. А тим часом політичний табір УНР не лише не відіграє у нихтакої ролі, до якої заявляє претензії, а взагалі він або не проявляє себе в найважливішімоменти визвольних змагань останніх років, або стає по тому боці, звідки йде не поміч, аутруднення для визвольної боротьби. Зійшовши з позицій провідного чинника у боротьбі задержавність, чинники УНР тим самим 'зійшли з першої позиції у продовжуванні державноїтрадиції. На сторожі цих традицій, на сторожі української державности стали нові,революційні сили України, які взяли на себе найбільшу частину теперішньої боротьби задержавність.Накреслюючи нашу концепцію консолідації всіх самостійницьких елементів наеміграції та концепцію уніфікації української самостійницької політики, слід з'ясувати нашупоставу до тих тенденцій, що їх висуває група УНР, тобто, щоб політичні угрупованняконсолідувалися навколо політичного осередку УНР, який мав би бути визнаний тими жугрупованнями за український еміграційний уряд.Концепція УНР не має ооґрунтовання в позиціях та ролі тієї групи в сучаснійукраїнській політичній дійсності, зокрема в сучасних визвольних змаганнях, бо ця концепціяне відповідає станові і потребам теперішньої визвольної боротьби в Україні та цілоївизвольної політики. Також відклик кіл УНР до своїх управнень в ім'я державницькихтрадицій не є виправданий.Одначе, як ми вже зазначили, не хочемо тут заторкувати історичної ролі УНР, анізаперечувати того, що позитивні елементи в тому таборі могли б тепер і в майбутньомувнести свій позитивний вклад у дальше продовжування змагань за державну незалежністьУкраїни.Від кіл УНР ідуть намагання протиставити революційній державній формації, що їїочолює УГВР, — «уряд УНР». Як бачимо, з одного боку — непричетність чинників УНР увизвольній боротьбі України та в усіх державницьких актах і діях в Україні в останні роки, аз другого боку — намагання протиставити себе з еміграції тим фактам і чинникам, якітворять і формують державницькі змагання і самостійне державницьке життя України востанні роки й тепер. Така постава чинників УНР унеможливлює їм знайти для себе місце вукладі активних самостійницьких сил України та включитися у сучасні державницькізмагання і дії, якщо УНР і далі хоче простиставити себе революційній державній формаціїУкраїни, яка виросла з самої боротьби. В такому разі група УНР ставить себе поза рамцісучасних визвольних змагань і стає в таку позицію, що активна визвольна політика мусить їїпоминути, тобто виелімінувати.І якраз ця політична група УНР доводить до альтернативного протиставлення: «або —або». Ця альтернатива є помилкова і шкідлива для цілої визвольної справи, а ще більше длясамої згаданої групи. В українському внутрішньо-політичному житті багато зайвихконфліктів і контроверсій походить з того, що політичні чинники у своїх взаємовідносинахдуже часто ставлять справи так, що виходить просто протиставлення поміж ними там, дейого властиво немає. Причина в тому, що існує у нас, зокрема на еміграції, багатополітичних угруповань, але процес політичної диференціяції і кристалізації окремихполітичних напрямків — незрілий. Окремі політичні табори не мають достатньо розвиненогой оформленого свого власного, їм притаманного, політичного змісту, світогляду, програми,тактики чи устійненого напрямку політичної праці. Через те вони не мають власноїполітичної лінії, а для того, щоб утримати свою партійно-організаційну окремішність, вониза зміст свого групового існування беруть або опозиційне, або сповидно конкуренційнестановище супроти активних сил в українській політиці. Найгірше лиховнутрішньо-українського політичного життя криється саме в тому, що окремі політичніугруповання, які вже з уваги на свій склад повинні мати власне політичне обличчя,силкуються зайняти позиції іншого політичного чинника. Коли не до того з їхнього бокунемає і відповідної серйозної дії, що її треба вести на тих позиціях, до яких вони заявляютьсвої претенсії, а є тільки уявні, дрібні, пропаґандивні маневри — тоді з цього виходить нетворча боротьба і співзмагання, а хаотизація політичного життя і підривання, зменшуванняуспішности позитивної праці активних політичних сил.Якщо кожний український політичний фактор матиме розвинений, скристалізований іоформлений власний політичний зміст та обличчя, засяг, напрям і характер власноїполітичної праці, тоді матиме й означене власне місце в українському політичному житті,виконуватиме власну, означену функцію в цілості. Взаємовідносини поміж ними такожбудуть тоді природні й речеві, а цілий уклад політичних сил буде виразний і оформлений. Вньому буде місце, з одного боку, на здорову творчу ривалізацію, на постійне співзмаганняпоміж різними політичними напрямками і силами. А це буде чинником поступу й активізації,бо тоді відбуватиметься процес взаємного відшліфовування, доповнювання і вирівнюваннядодатніх елементів та одночасно невтралізування від'ємних елементів, відбуватиметьсяполітична синтеза різних сил і дій — чи-то організовано, чи природним порядком, у самихнаслідках діяльности всіх складників. Тоді замість такого стану, що одні ведуть боротьбу йпозитивну політичну працю, а другі говорять, що роблять те саме та ще й краще, а насправділише утруднюють роботу першим, — прийде зміна в тому напрямі, що, крім ривалізації,кожний чинник вестиме свою власну працю і виконуватиме таку функцію, якої не робить і невиконує інший.В сучасній українській політичній дійсності, за теперішнього нашого стану, такисправді не може бути забагато сил, забагато виконаної праці: одного й другого ще треба йтреба. Є місце й праця для всіх сил, різні завдання в різних напрямках так, що всі чинникинапевно зможуть внести свої позитивні вартості й вклад. Треба тільки одного: щоб усі дбалинасамперед про добро України, української справи, а потім про своє партійне добро; щоб усіхотіли справді боротися чи позитивно працювати для спільної справи та щоб усі шукалисвого власного місця праці, відповідно до своїх спроможностей, а не намагалисяпідшиватися під інших та користуватися здобутками інших.В українському житті тепер немає багато чого ділити для використовування ізужитковування. Зате можна багато зробити і здобути жертвою боротьбою та працею. Так тісно, що не можна протовпитися, може бути тільки при політичному чисуспільно-громадському «жолобі». Натомість у боротьбі і при праці е дуже багато місця длявсіх, більше, ніж охочих і доброї волі.Наша концепція консолідації — це концепція згуртовання і з'єднання всіх національнихсил для спільної боротьби і спільної праці на спільній державницькій плятформі і внайширших державних рамцях. Це не консолідація для розподілу впливів і позицій міждоговірними політичними угрупованнями. Перша й основна передумова до повноївнутрішньо-української консолідації є те, щоб у цілому українському житті, як у цілому, такі в усіх його складових елементах, на першому місці стояв принцип визвольної боротьби ітворчої праці для справи визволення та державної самостійности; щоб за цим критеріємоцінювати всі елементи і всі проблеми внутрішнього українського життя. Тоді в ім'я спільноїідеї та великої національної потреби в оцінці всіх явищ і всіх чинників переважатимутьз'єднуючі, спільні моменти, які стоятимуть перед тим, що спірне і роз'єднююче, першезначення матиме питання, який позитивний вклад вносить кожний елемент у цілість. Уконсолідації, замість групової ексклюзивности і вузько-партійного «або-або» супроти іншихполітичних чинників, до голосу має прийти взаємна толерантність і синтезуючий принцип: «і— і». Не відкидати жодного чинника, який може і хоче внести у спільну цілість свійпозитивний вклад, а елімінувати тільки шкідливі елементи.Коли ж говорити про те, яке місце в цілому укладі має зайняти кожний чинник, то вцьому повинні вирішувати дві речі: поперше, головний напрям, зміст і характер діянняцілого укладу політичних сил і питання, яка політична формація найкраще відповідає тимактуальним потребам; подруге — те, яку ролю в цьому справді виконує кожний чинникзокрема. Потрібний є не тільки механічний конґльомерат різних політичних сил і чинників,які, крім своїх особливих завдань і окремих цілей, мають діяти в одному напрямі, за одноюгенеральною лінією самостійницької політики. Наша консолідаційна концепція прагне дотого, щоб політичні угруповання й інші політичні чинники, зберігаючи своє власнеіснування і діяльність, увійшли в одну цілість вищого порядку, яка в боротьбі, а також і щодозовнішнього світу, як і в урегулюванні основних внутрішньо-українських справ, будевиступати і діяти як органічна цілість. Така організована цілість українських політичних силмає не тільки існувати; вона мусить виконувати означені завдання, має провадити визвольнуборотьбу і самостійницьку українську політику, її внутрішній уклад і зовнішнє оформленнямусять бути достосовані до даного загального стану, становища і потреб цілої визвольноїсправи, зокрема до ситуації і визвольної боротьби в Україні. Цілком відмінну, іншу лініювизвольної політики, інший політичний характер й обличчя мала б цілість сконсолідованихполітичних сил на еміграції, залежно від того, чи це була б консолідація на плятформі і врамцях державної формації УГВР, чи під виглядом еміграційного уряду УНР, чимеханічного, безликого і безконцепційного міжпартійного зговорення. В тому немаєнеясности, ані сумнівів. Мова йде про нашу визвольну концепцію, про напрям і змістсамостійницької політики. І це має бути вирішене. Це повністю довершилося на ріднихземлях, і ступневе довершується вже на еміграції.Якщо б розвиток політичного життя на еміґрації пішов далі так, що в той час, коли удержавній формації УГВР об'єднуються всі активні, самостійницькі сили й елементи,навколо УНР згуртувався б протиставний опортуністичний табір, тоді дійшло б доексклюзивного протиставлення «або — або». У висліді від цілої активної самостійницькоїполітики, яка базується на крайовій боротьбі, відпадали б гуртом і всі ті елементи тавартості, що опинилися в опортуністичному таборі, як і ті, що могли б у самостійницькійполітиці виконувати позитивну ролю, якщо б не протиставляли себе укладові активних сил, авключились у нього, поєднались з відповідними його елементами. При протиставленні «або— або» відповідає і пропадає для актуальної позитивної праці все, що включилось унегативний чи меншевартісний уклад, хоч би навіть воно було поважною, позитивноювеличиною. Зате ж при включенні до надрядного вищого укладу всіх національних сил,поряд з дальшою внутрішньою ривалізацією, але без крайньо ексклюзивногопротиставлення, навіть малі позитивні вартості й елементи не йдуть на марно, а разом зіншими вартостями тієї категорії скріплюють відповідні позиції цілости. Оце й був биголовний ефект у розумінні економії політичної енергії з консолідації різнородних івідмінних політичних елементів.Подані в цій статті міркування підходять до таких висновків.В українській політичній проблематиці на першому місці стоїть питання визволення,визвольної боротьби, основ і головного напрямку визвольної політики. Альтернатива така:визвольна, революційна боротьба і ґрунтовна активна визвольна політика, головнимосередком і базою якої є ця боротьба, — чи пасивний опортунізм, орієнтація і вичікування нат. зв. коньюнктуру, на визволення зовнішніми чинниками. Це означає: чи треба вестивизвольну боротьбу і чи треба вести самостійну, ґрунтовну й активну визвольну політику, чині. Але тут немає компромісу, ані викруту, і може бути тільки одно вирішення. Українськасамостійницька політика може піти тільки одним шляхом, на який її спрямував і попровадивсамостійницький революційний рух, і в одній революційно-державній формації України, щоїї очолює УГВР. Це є перша головна засада нашої визвольної політики.Друга важлива проблема на еміґрації — це питання політичної консолідації. Це, першза все, — питання економії політичної енерґії, вимога зібрати всі сили в однійпонадпартійній державній формації, для спільної, скоординованої політичної акції івизвольної дії, а не задля самої консолідації.Як боротьба і політична акція є шляхом і засобом до державного визволення, так іконсолідація має бути засобом до збільшення сил і зміцнення позицій у визвольній боротьбіта в самостійницькій політиці. Такий її сенс. Консолідація мусить бути підпорядкованапершому постулятові, з ним пов'язана і так до нього достосована, щоб зміцнювати,доповнювати і прискорювати його реалізацію. Відірвана від тієї цілі, що їй має служити,вона утратила б свій основний сенс, а спрямовара проти тієї мети — була б шкідливим інеґативним явищем.Перший постулят напевно буде зреалізований і на еміґрації. Запоруку цьому дає сила інаснага революційного визвольного руху, а також ідейно-політична постава здоровоїчастини української еміґрації, яка прагне внести свій позитивний вклад у справу визволення.Щождо консолідації еміграційних політичних угруповань і чинників, то це великоюмірою залежатиме від них самих. За їхню участь промовляє як добро цілої визвольноїсправи, так і чисто партійна рація і користь самих угруповань.Для цілости визвольної політики буде безперечна користь з того, якщо вконсолідаційному процесі на плятформі і в рамцях УГВР візьмуть участь ті політичнічинники, які досі не йдуть тим єдиноправильним шляхом визвольної політики, а які можутьвнести свої позитивні вартості. Але ще більше значення має ця справа для самих політичнихчинників і угруповань, бо для них цим вирішується питання підстав і перспектив дальшогоіснування. Не одна політична група, яка розминулася з активною, справді визвольноюполітикою і через те втратила рацію існування, дістає незвичайну нагоду виправити своїпрогріхи, включитися в єдиний визвольний фронт, зайняти місце в тій державній формації,до якої належить майбутнє, хоч для того, щоб її створити, вона нічого не зробила. Ця нагодастати відтепер на правильні позиції, взяти позитивну участь у розгортанні визвольнихзмагань, а через те здобути і для себе місце у державному будівництві України.Одначе, було б помилкою приписувати завелике значення поставі окремих угруповань.Більшість з них є слабосильні і не мають впливу на розвиток подій. Самі народні маси,пройняті політичним активізмом, з високим політичним виробленням і здоровим інстинктом,активно включаються в політичне життя та проходять попри ті угруповання, які не йдутьнога в ногу з цілим розвитком визвольної справи. Ті ж маси стають тепер уже й на еміґраціїосновним політичним чинником. У процесі консолідації політична конечність та достосованадо неї доцільна лінія активних політичних сил, спільно зі співдіючими масами, переважатьевентуальне гальмуюче діяння різних угруповань. А постава тих угруповань вирішуватимене так питання, чи довершиться процес консолідації, як радше те, чи вони самі знайдуть, іяке місце, в українській внутрішньо-політичній дійсності.Визвольна боротьба і її самостійницька політика підуть своїм твердим і нестримнимпоходом до перемоги. Вестимуть їх усі активні, самостійницькі сили, згуртовані в однійсамостійній, революційній державній формації, що її очолює УГВР. Усі політичні елементимусять зайняти своє становище. Хто піде в поході — піде до перемоги. Хто протиставитьсячи вагається, той сам стає в таку позицію, що всі здобутки визвольної справи будуть йогоневдачами, її тріюмфи — його поразками, її перемоги — його падінням, а її слава — йогонеславою. Це були б позиції дуже зближені до позицій ворожих, хоч не в намірах, але всеодно в наслідках. Ставати на такі позиції тепер, маючи змогу зайняти позитивне становище,було б з національного погляду власного політичного добра — нерозумно і самовбивче.Зважитися на один або другий бік — доведеться усім, кожному політичному чинникові,кожному угрупованню. І то скоро.Усі національне здорові елементи та всі позитивні, тверезі політичні чинники напевнознайдуть своє належне місце та свою творчу ролю в одноцілому визвольному фронті. Цілаздорова українська еміґрація з'єднається з визвольною боротьбою в Україні в одностайнійсамостійницькій політичній дії, в єдиній самостійній державній формації, під кермоюреволюційного найвищого державного органу України — Української Головної ВизвольноїРади.